Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
— А номер машини той самий? — розгублено перепитала Свята.
— Авжеж, — я почухав потилицю.
Жодних здогадок щодо автора цього оголошення у мене не було…
— Дивись, он іще, — Свята вказала рукою у напрямку дороги. — А он іще… Тут усе обклеєно плакатами…
Я зірвав той, що висів біля нас. Внизу великими чорними літерами був надрукований телефон. Склавши папірець у кілька разів, я поклав його у кишеню джинсів.
— Що будемо робити? — розгублено спитала дівчина.
— Здається, у нас не лишається нічого іншого, окрім як сховати авто десь подалі звідси…
Я вирішив, що спочатку маю довести Святу до будинку її знайомих, а вже тільки після того відвезу авто за місто і покину десь у заростях. Дівчина з цим погодилась.
На вулиці було темно. Ліхтарі слабко освітлювали асфальтовану дорогу і затишні маленькі будиночки. Вітер, що дмухав із моря, ніс солоний запах водоростей.
Свята йшла вулицею майже так само бадьоро, як і до того моменту, коли ми побачили плакат із авто. А от я тепер був напружений, наче високовольтний кабель — за кожним поворотом, на кожному перехресті нас могли чекати «колеги» вусатого ковбоя. І я був впевнений, якщо вони нас спіймають, то Свята, може, й виживе, а от я — навряд…
— Ми прийшли! — вигукнула дівчина.
Окинувши очима досить солідний двоповерховий будинок із побіленими стінами і симпатичним балкончиком, прикрашеним зеленими виноградними лозами, я зупинився. Світло лилося з вікна. За тінями, що раз у раз з’являлися на бильцях балконної огорожі, можна було здогадатись, що всередині чимало народу. Тиха приємна музика ледь чутно долинала із глибин будівлі.
— На другому поверсі живуть Рита і Марк, у них вдома завжди купа народу — люблять веселитися.
— А хто вони такі?
— Рита — дружина мого барабанщика…
— Кого?
— Барабанщика. — Свята легенько вдарила себе по підборіддю вказівним пальцем. — Чи ти думаєш, що Кицька — то я одна? Ні, у мене є цілий гурт. Я — лише обличчя гурту… Отак…
Свята, здається була трохи схвильована.
— Думаєш, вони не будуть проти, що ти приведеш мене із собою? — запитав я.
— Ну, спочатку я їх про це попереджу… У мене якесь не дуже добре передчуття…
— А по тобі й не скажеш.
— Просто кицька більше не з’являлась… Тому я не впевнена у тому, що нам варто чогось боятися, але все одно хвилююсь.
Ну от. Всю дорогу сюди я сам був мов на голках, а тепер ще й Свята каже про погане передчуття…
— Слухай, — раптом промовила дівчина, — давай я віддам тобі свою торбу зі скринькою, підіймусь нагору і подивлюсь, чи все там добре. Якщо щось не так — я дам знати.
— Яким чином?
— Ну… наприклад, вимкну світло. І якщо ти побачиш, що світло згасло — одразу тікай.
— Добре, але що мені робити потім із тією скринькою і кинджалом? Та й з машиною…
Свята посміхнулась і ставши на другу сходинку, що вела до дверей, дотяглася до мого волосся, від чого я легенько здригнувся.
Свята усміхнулась:
— Ти наче дика тварина — дрижиш… Не бійся, я думаю, що все там добре. Зараз підіймусь нагору — і через мить зійду за тобою.
З цими словами дівчина зникла за вхідними дверима.
Все ще відчуваючи нервову напругу, я чекав сигналу з вікна чи появи самої Святи. Останнє, безперечно, сподобалось би мені більше.
Кілька хвилин промайнули так швидко, що я ледь їх помітив. У вікні все ще горіло світло, а люди всередині продовжували рухатись. Я почув чиїсь голоси. Здається, музика теж почала грати голосніше.
Ще одна хвилина сплила, а від Святи жодного сигналу…
Та раптом світло вимкнулось…
О, ні! Як таке могло статись?
Я швидко схопив Святину торбу і окинув очима площу у пошуках схованки. На жаль, тут не було зручного місця, аби затаїтися і дізнатись, що ж сталось із білявкою… Я не хотів тікати, не хотів іти звідси. У моїй душі боролися два почуття — страх попастися і сильне бажання кинутися слідом за Святою, аби не лишати її одну у пазурах небезпеки. Але я розумів — дівчина дала сигнал, і я буду останнім придурком, якщо підведу її. Вона б не хотіла, аби її скринька з кинджалом потрапила до рук головорізів…
Я розвернувся і щодуху кинувся до автовокзалу.
А що мені ще лишалось робити?
Частина друга, що солона, як вода…
Сонце легко, ніби Будда,
Плаває в нірвані.
Зараз допалю і буду
Святості на грані.
Сонце тане на краю
Пульсу сигарети,
В оргазмічному раю
Попіл сипле в кеди.
Сонце мене виграє
В кров через легені