Аецій, останній римлянин

— Повернешся до Равенни…

Астурій насилу звів тяжкі як свинець повіки. Видно, такий він сонний, що недочуває… таж він щойно повернувся з Равенни…

— Нічого… повернешся туди знову…

— Надовго?

Аецій загадково посміхається.

— Може, на цілий рік… може, надовше… Слухай…

Астурій знає, раз Аецій сів біля нього… раз поклав руку на плече і приязно дивиться у зліплені очі — не можна йому спати. Величезним болісним зусиллям відганяє геть сонність. Але відчуває, що без союзника програє, і просить:

— Можна наказати Траустілі дати мені води?

Не сміє вірити своїм очам. Аецій встає, власноруч бере чару, змішує в ній воду з червоним масиком[54], додає якогось коріння і так зготований напій подає молодому комесові. Накаже йому випити відразу і з усмішкою каже:

— А тепер не спи вже і слухай…

Пізніше Астурій ніколи не міг згадати, скільки часу говорив тоді до нього Аецій. Здавалося йому, що дуже швидко заснув, випивши воду з вином, — але як спробував колись повторити собі півголосом бодай половину того, що почув тієї ночі від Аеція, причому дуже скорочено, то це зайняло йому дві години. Насправді ж Аецій аж до раннього досвітку розмовляв із молодиком — так, розмовляв… не лише говорив до нього! — і Астурій чудово його розумів, відповідав, пропонував і тлумачив, врешті із запалом, — хоча обличчя мав дуже бліде, — сильно потис подану йому руку і гукнув:

— Так і буде, найсвітліший мужу… Можеш покладатися на Астурія…

Аецій добре знав, що може на нього покладатися. І ще щось знав: мав біля себе чимало відважних юнаків, які щиро його любили і яких він називав синами своєї руки, але Астурій був єдиним, кого міг назвати сином своєї голови. Так, радий був зі зробленого вибору. Цей молодий іспанець, — не варвар, але й не римлянин, — здавалося, якнайкраще надавався на помічника саме в таких великих і зухвалих справах, про які вони розмовляли мить тому.

Широка долоня Аеція, звільнившись із міцного юначого потиску, мандрує на плече Астурія. Золоті персні приязно побрязкують об золоті оздоби нараменника.

— Ще будеш колись консулом, юначе…

Бліде обличчя заливається багрянцем. Очі спалахують радістю.

Але горді вуста щиро скрикують:

— Я ж не тому… Лише задля слави і блага імперії… і з любові й віри в тебе, воєначальнику…

І раптом засинає. Аецій усміхається. Хлопчина цілу ніч не спав… а він, Аецій, вже три дні ні на мить не склепив очей. І його зовсім не хилить до сну. Випиває чотири склянки води, одну за одною, і, з насолодою потягаючись, сідає край столу, на якому між глеками, чарами і шклянками лежить продовгувата чорна скринька. Обережно підіймає віко, неквапно виймає згорнуті пергаменти, гладенькі папіруси, тверді таблички і складає їх усі рядом обік себе. Всі записані однаковим почерком, всі місять у заголовку незмінне: „Flavius Constantius Felix Flavio Aetio salutem" і всі однаково дихають вишуканістю стилю та слабкістю духу, голови й плеча. Аецій уважним поглядом пробігає всі листи: от повідомлення про надання йому титулу магістра кінноти… а от лист у справі єпископа Патрокла — довга чорна табличка… Аецій відкладає її й думає: «Дати Астурію…» Потім читає далі: от поздоровлення після перемоги над франками… боязкий докір за надмірну суворість стосовно селян, що відмовлялися віддати коней… А от повідомлення про консулат Фелікса, а далі, один під одним, п’ять сувоїв у справі Боніфація… Аецій тричі пробігає очима найдовший із них, врешті бере стилос і товстою лінією підкреслює розбите на шість строф речення: