Острови шторму та смутку. Гадюка

Але страх мене лише пришвидшує. Я відбиваю його удари, що сиплються із шаленою швидкістю, і кидаюся до схованки із ножами. Я вже повністю прокинулася.

Ухопивши ножі, я тепер сама здатна атакувати і ми танцюємо по кімнаті, з кутка в куток, викручуючись та розвертаючись, аби лише уникнути фатальних випадів. Скоро я розумію, що це не звичайний розбійник — надто вже легка його хода, надто він вправний і блискавичний.

А коли крізь вікно проступає місячне сяйво й освітлює його обличчя, бачу, що мої нічні жахіття збулися.

Це Бріґс.

Мені таки треба було тікати кудись подалі.

Бріґсу, одначе, не щастить — він не зміг заскочити мене зненацька і не сподівався, що я відбиватимуся. Він стійко тримається, але мені раптом підвертається нагода — і я б’ю кулаком йому в мордяку.

Удар змушує його хиткими кроками відступити, але поки він зводиться на рівні ноги, я б’ю ногою в черево, тоді в щелепу і насамкінець — у пах. З Бріґса аж бризки летять, поки він силкується вдихнути повітря, але я не зупиняюсь ні на мить. Він робить ще один випад, а я одним махом ножа прорізаю йому лице поздовж. Від болю Бріґс аж завиває, однак замість контратакувати розвертається й тікає геть, вистрибнувши з вікна та зникнувши у нічній темряві. Він завжди був боягузом.

Ошелешена, стою і думаю, чи варто кинутися за ним. Дуже ймовірно, що він повернеться з підмогою, а я не хочу, щоб моя нова родина…

Моє серце завмирає.

Я біжу зі своєї кімнати прямісінько на кухню. Там Йорен, він лежить у калюжі власної крові. Тож коли мчуся до нього, посковзаюся, падаю — і груди розриває зойк від вигляду його перерізаного горла і мертвих очей, які ще недавно випромінювали стільки тепла. Я стримую крик і несуся в кімнату Томаса.

Я й не знала, що серце може лементувати, поки не почула своє, стоячи біля маленького хлопчика, вбитого вві сні. Коли беру Томаса на руки, чую гул смерті. Мій відчай безмежний. Гарненьке обличчя Томаса вже синіє, а тіло так навіки і залишиться дитячим. Я розчісую пальцями його м’яке волоссячко, заколисую мого солодкого Томаса, всім серцем жадаючи, аби він лиш повернувся. Я відчайдушно шукаю в ньому нитку життя, але він уже відійшов назавжди. Мені несила його повернути, і біль від цієї втрати — нестерпна агонія.

Коли припиняю кричати, чую стогін пораненої людини. Ніжно кладу Томаса на ліжко і йду на звук у спальню батьків.

Клару прокололи кинджалом, й очевидно, не один раз. Вона лежить на підлозі: її зарізали саме тоді, коли вона бігла назустріч небезпеці — мчала, щоб захистити сина. Зараз вона хрипить і захлинається у власній крові, і я поспішаю покласти її голову собі на коліна. Мої сльози невпинно котяться.

Її очі знаходять мене:

— Томас…

Я хитаю головою, і її обличчям скочується сльоза.

— Він не страждав… — я намагаюсь хоч трішки зменшити її біль, але знаю, що це неможливо.

Клара легенько піднімає свою руку й кладе на моє обпечене зап’ястя.

Її погляд такий промовистий, що я розумію — вона знала про мої таємниці. Але, схоже, вона мені пробачає.