Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
— Не роби цього!
Я здивовано витріщаюся на Томаса:
— Що?
Він прямує до мене. Досі наляканий, але чомусь впевнений, що хижак більше не становить загрози.
— Не рятуй її!
— Ти також це відчуваєш? — я вважала себе чи не єдиною, здатною помічати такі дивні речі.
Томас киває головою:
— Це схоже на перев’язані вузликами нитки, які хочеться розплутати й акуратно покласти на місце.
Мене мов обухом по голові гепнуло.
— Ти вже пробував?
З його виразу обличчя я розумію, що таке було, але не вдалося.
— Це не завжди відбувається. Лиш іноді, помираючи, тварина залишає щось по собі.
Іскра енергії, залишки життя, навіть коли смерть підійшла впритул.
— Хто тебе цьому навчив? Йорен також відчуває це?
Томас хитає головою.
— Лише я. А тепер і ти. Це магія!
В пам’яті оживає срібляста місячна пташина — та, що розбилася і вже вмирала, коли я вкрила її своїми руками, силуючись повернути до життя. І вона таки жила до моменту, коли батьків кулак розтрощив її кістки… Мені стає цікаво. Я зазираю хлопчику в очі — вони чисті, невинні і все-все знають — і мало не захлинаюсь від хвилі любові.
— Гадаю, ти маєш рацію.
Отже, я знайшла однодумця — такого ж пристрастного цілителя, як і я, не кажучи вже про цю останню чудасію. Це приносить мені дивну втіху.
Розпачливий голос, який кличе нас, нагадує мені, що Клара чекає.
— Йдемо! — я промовляю, досуха витираючи його ніж об шерсть вовчиці. — Нам краще бігти додому, поки твоя мама не вирішила з’їсти нас на обід.
Коли переходимо поле, мені спадає дивна думка:
— Томасе, ти коли-небудь хотів податися на захід?
Він хитає головою.
— Ні, мені тут подобається!
Я киваю, стискаючи його руку, і дивлюся на захід. Але ці мої мрії — повна дурниця. Навіщо мандрувати невідомо куди, наражатися на небезпеку? Все, що мені потрібно, знаходиться тут.
Коли завершую всі хатні справи, знову прошмигую на луг. Там досі лежить тіло вовчиці, над нею хмарою літають мухи.
Пройшло багато часу відтоді, як я розтинала пташку чи щура, і тепер я повинна, просто повинна з’ясувати — що то була за енергія і як я її відчула?
На цей раз використовую кинджал, якого дав мені Бронн, і легко прорізую хутро та шкіру. Акуратно відтягую плоть, відкривши м’яку масу з органів, і аж видихаю від зачудування. Прекрасна картина! Хочу відтворити схему, намалювати мапи на кшталт батькових з Островами, вивчити шляхи, по яких тече життя.
Вовчицю досліджувати значно легше, ніж крихітну пташку, тож я акуратно відсуваю нутрощі й знаходжу там шлунок, печінку та нирки — все, що запам’ятала з науки Мілліґен. А щоб добратися до серця, доводиться розламати грудну клітку.
І це дуже дивно, як взагалі такий крихітний орган можна знайти і вразити — кинджалом, діями, словом? А моє серце ціле — чи за грудьми воно все пошрамоване?
Я копаюся далі, та поки не знаходжу й сліду тієї магічної енергії, яку бачила на власні очі. Знаю, Томас застерігав мене від цього, але я відчула її на смак — цю магію. Можливо, мені і думати не слід було, щоб оживляти вовчицю, але ж я подумала і продовжую думати про це, тому і розкладаю її на частини, шматок за шматком. Це просто жага знань, яка штовхає мене вперед у пошуках відповідей.
— Мерріан?
Я не почула, як він наблизився, тож від несподіванки аж здригаюся.
Томас дивиться на мене так, як ніколи раніше. Ніби він мене боїться.
Бачу цю картину його дитячими очима: згустки крові, повсюди розкидані нутрощі, кістка в моїй руці, кров на моїй шкірі… І мені стає соромно.
— Томасе, — починаю я, не знаючи, що й казати далі, — пробач мене!
Я кладу кістку на землю і витираю руки травою.
— Що це ти робиш? — запитує він, намагаючись краєм ока побачити те, що я закриваю спиною.
Вирішую, що найкраще — не обманювати, тож відповідаю:
— Я хотіла дослідити.
Рушаю до нього, щоб відвернути його погляд від того, що колись було вовчицею.
— Магію? — його голос тихий-тихий, він боїться глянути мені у вічі.
— Так, магію! А також тіло. Це для того, щоб коли із моїми близькими щось трапиться, я могла їх полікувати.
Томас на хвильку замовкає.
— А мене ти полікуєш? Якщо поранюся.
Ох же це хлоп’я!
— Ясна річ! Ти перший, кого я зцілю, бо дуже люблю тебе!