Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.
- Автор: Антология, Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6585-8, 978-966-03-6586-5
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.». Краткое содержание книги:
Створення антології літератури Львова вже давно на часі. Адже такої кількості книжок і часописів не видавали ніде в Україні, окрім Львова, ще із Середньовіччя. Вихованці західних університетів, такі як Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастіян-Фабіян Кльонович та інші, жили у Львові й творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патріотами Русі. Давньою писемною українською мовою писали в XVI–XVII ст. Лаврентій і Стефан Зизанії, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникій Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький. Перші сценічні твори українською мовою теж з'явилися у Львові. То були інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найліпший сон». Перший том антології завершується літературою початку XX ст. і знайомить читачів не тільки з українськими класиками, але й з менш відомими авторами та класиками польської і австрійської літератури, які були пов'язані зі Львовом і Львівщиною. У виданні також представлені народні та літературні казки й оповідання, які зацікавлять широкі читацькі кола.
Перейти на страницу:
Анонімні вірші з рукописних збірників XVII–XVIII сторіч
ХОДИТЬ ДІВЧИНА, ПО ПОКОЮ ХОДИТЬ…
Ходить дівчина, по покою ходить,
Вельми ся тужить по жовніру, як горлиця,
Ще й ручейки ломить, слізойки ронить:
– А хто ж моє серденько з жалю укоїть?
Ой якби хто знав, як же мі нудно,
Що мені з милим говорити трудно.
Ой трудно, трудній же буде,
Коли його довго не буде.
Ми ж бо любились півтора року,
Покіль не знали вороги збоку.
Ой як пізнали, розклеветали,
Бодай од Бога щастя не мали!
ПІСНЯ РУСЬКА
Дівонька тяженько в здихає,
Що свого дружбойка не має.
Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,
Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?
Чом очі рубойком криєш,
Чом дрібні сльозойки сієш?
Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,
Не туж головойки, знайдем способойки,
Порадимся з собою.
Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,
З недолі я плачу, не згуби,
В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,
Тепер в дорожойку, в свою сторонойку
Од'їхав мій сподар.
Батьковий і материн синець,
Назвався родом волинець.
Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,
Забудеш любості, а він по щирості
Обіцявся повернути.
Звіриламся йому була,
Що-м його кріпко любила,
Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.
Ні сам не буває, ні знати не дає,
А я, сирота, в тужості.
Не дам я сердейку волі,
Не буде знати недолі,
Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,
За вірного слугу має взамін тугу,
Але треба терпіти.
Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,
Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,
Чом знати не даєш, чом не прибиваєш
До мене, дівойки.
Терплячим в нагородойку
Дає Бог всім за службойку,
Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,
Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.
* * *
Жаль серденьку, що тя не видаю,
Вдень і вночі о тобі гадаю.
Да пішов би я вночі, не маю помочі,
Боюся блуду для страшного суду.
Ах, серденько, не лякайся суду,
Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.
Серцем засмучуся, з твару[7] а ізмінюся,
Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.
Ах, серденько, скажи мені правду,
Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.
Чи ж би я казала, коли б не кохала,
Бог того засмутить, хто кому ізмутить.
Ах, серденько, не буду я спати,
Волю ж бо я з диким звіром в пустині мешкати,
А в пустині звірі лютії без міри,
Пташата літають, жалісно співають.
Ах, серденько, ріка розлилася,
Я ж бо зі своїм милесеньким не намешкалася.
Піднесуся к горі, упаду надолі,
Ніж з нелюбом жити, вік свій і скінчити.
вернуться
7
З твару – з обличчя.
Перейти на страницу: