Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Раптом розступляться надра, з них вийдуть гігантські потвори: Тільки одна перейде, друга полізе услід, Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття, Серце, Федоро, твоє хай не боїться цих див, Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно, І бережися, аби Бога в цю мить не згадать. В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно: Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг. Чорт подає комусь поміч – то Бог залишає такого, Бог лиш поможе йому – чорт утікає тоді. Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши, Тіло держи догори прямо, – це добре затям. Одяг розстібнеш увесь, і тут же спаде він додолу, Хай же на лоно твоє зсунеться все прикриття. Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину, Де прикриває вона ніжну дівочість твою. Просо тоді закипить, але полум'я ти не побачиш, Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире. Все в цю хвилину почне в тім горшку закипать й шумувати, Й просо само по собі стане тоді промовлять: «Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серці, Прагне та кличе тебе він, цей пекучий вогонь. Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тоді припікати, Будеш далеко від нас – буде він далі пекти». Ці ось слова у Федорине серце вселили розраду, Сповнена добрих надій, в дім повернулась вона. В пітьмі нічній непроглядній усе свої барви втрача, Гавкають тільки по селах собаки, єдина сторожа, Десь вітерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить. Виють собаки, лютують, той гавкіт лунає в повітрі, Зовсім не видно кінця лютості злющих тварин. Тільки у пітьмі нічній почнуть між собою змагатись, Скрізь без упину тоді гавкіт ми чуємо їх, І пустотлива луна відізветься на гавкіт собачий Різноголосо, й собак дрочить ще більше вона. Гавкоту злодій не любить: йому це – велика завада, Так бережуть оті пси вірно хазяйське майно. Десь там на стрісі хліва відгукнеться ще пугач зловіщий: Сумно, зловісно для всіх голос лунає його. Саме в ту пору тужливо зітхають забуті коханки: Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать. Тож за своїм і Федора зітхає, хоч має надію, В відьми поради шука, сумнів долає її, З боку на бік повертається в ліжку – перина для неї Каменем стала твердим, – перевернулася ниць, Тяжко зітхаючи, – туга за милим зморила нещасну, — Знову здалося, що їй навзнак лягти вигідніш. Вхід до хатини її закриває заслін з очерету, Навіть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його. Чари із зіллям змішавши, бабуся ввійшла до кімнати, Поміч Федорі несе, як обіцяла раніш. Тут же звернулась до духів, тих жителів темної ночі, Раптом потвори страшні в пітьмі з'явились нічній: З довгими чорними кудлами цап важкувато ступає, — Сиплються в нього з очей іскри разючі, густі, З ніздрів і пащі жахливо палає вогонь іскрометний, Гострі на лобі міцнім роги стирчать догори. Глянеш – і дуба волосся стає, жах охоплює душу, Тільки бабуся із ним може розмову вести. «Нащо, – питає потвора, – сюди мене кличуть сьогодні?» Відповідь зразу таку відьма потворі дала: «Цапе, ану ж, поспіши і подайся в краї невідомі, Звідти кохання тягар милий сюди привези. Десь там у світі далекім ти Федора знайдеш напевно, Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла, Маєш годину часу, хоч би ніс понад скелями й морем, Спати він буде чи ні, виконать мусиш наказ». Швидко тварюка рушає в дорогу, щоб відьми веління Виконать і привезти той препоганий вантаж. Федір тим часом під вечір добряче підпив на бенкеті І, безтурботний, забув зовсім Федору свою, Тут уже інше знайшлося, миліше дівча, ніж Федора, В серці сильніш запалав пломінь новий, ніж старий. П'яний піднявся з-за столу, щоб справить надворі потребу, Ситий живіт вже давно змушував вийти його. Й там, під порогом, на нього чекав уже цап бородатий, Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет. Федір лише кілька кроків ступив, як цаписько, раптово Вставши, спокійно схопив Федора, той не пручавсь, Тільки сміявся, бо думав, що цап випадково проходив Й він випадково тоді просто на цапа упав. Та коли глянув під себе, ліси там і ріки побачив, Миттю тоді зрозумів: цап отой з пекла прибув. Десь там під ним мерехтіли то вежі, то гори високі, Більшу долав висоту, у піднебессі летів. Федір спочатку жахнувся, та швидко прийшов він до тями, Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому. Ось уже стріха знайомої хати виразно з'явилась, В хаті Федора лежить, вибилась зовсім зі сну. Тільки під хату прибув, до порога, знайомого добре, Вмить про жагуче кохання Федір ізнову згадав. Що було потім, відомо, хоч музи про це не співають, Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповість.