Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Чи чувалисьте о такій новині, Що загублено молодця в Жолині? За єдну пані, що мужа мала, Же нерівного собі покохала. Кохала його без три чверті року, Взяв він од пана з рушниці по боку. Став ся Петруньо у пана прохати: «Рач, мя, панойку, життям дарувати!» «Зрадив-єсь – пана, покохав-єсь паню, Впав-єсь мі в руку, яко лис у яму». «Я її не кохав, сама мя кохала, По п'ять раз на день по мя посилала, За шостим разом сама приїхала, Вірнії слуги спровадили пана». Взяли, зв'язали і кинули в воду: На ж тобі, Петруню, за твою уроду. Кинули в воду у вечір, в суботу, Вельможная пані дерлася по плоту. Крикнула потім голосом до неба: «Милосердний Боже, чого їм ще треба? Гей, слуги ж мої, слуги вірнейкії, Будьте ж ви мені тепер приязнейкії. Та дайте ж знати до матуні єго, Нехай шукає синойка своего». Гей сталася там межи людьми рада, Шукала єго жолинська громада. Шукали єго через дві неділі, Нікому того впадку не повіли. І знайшли його в уманській границі, Поставили єго в жолинській улиці, Та дали пані через попа знати, Чи буде вельможна тіло навиджати? Гей, взяла на ся жупан синюсейкий, Завила голову в рубчик тонюсейкий. Брнула[9] водами, густими лозами, Обмивала білі личка дрібними сльозами. Шиту спідничку по пас замечала, Білії ножейки о камінь шибала. У суботу без б день дзвонойки грали, В неділю при службі тіло поховали. Ні отець, ні мати Петруня ховала, Сама вельможна червоні сипала. Та було знати та по першім разі, Же пані в атласах, а ти у фармазі.[10] Вельможна пані буде їсти, пити, А ти, Петруню, будеш в землі гнити.