Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.
- Автор: Антология, Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6585-8, 978-966-03-6586-5
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.». Краткое содержание книги:
Створення антології літератури Львова вже давно на часі. Адже такої кількості книжок і часописів не видавали ніде в Україні, окрім Львова, ще із Середньовіччя. Вихованці західних університетів, такі як Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин з Кросна, Себастіян-Фабіян Кльонович та інші, жили у Львові й творили то латиною, то польською, але проявили себе великими патріотами Русі. Давньою писемною українською мовою писали в XVI–XVII ст. Лаврентій і Стефан Зизанії, Іван Борецький, Памво Беринда, Йоаникій Волкович. А ще Іван Вишенський, Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький. Перші сценічні твори українською мовою теж з'явилися у Львові. То були інтермедії «Продав кота в мішку» та «Найліпший сон». Перший том антології завершується літературою початку XX ст. і знайомить читачів не тільки з українськими класиками, але й з менш відомими авторами та класиками польської і австрійської літератури, які були пов'язані зі Львовом і Львівщиною. У виданні також представлені народні та літературні казки й оповідання, які зацікавлять широкі читацькі кола.
Перейти на страницу:
* * *
Вік мій, життя ціле плачу,
Молодії літа трачу,
Я живу в сльозах нежданих
Од навітів безнастанних.
Думка поїдає,
Надії збавляє,
Невидимий пломінь
Серце розпаляє,
Думать понуждає.
Ах, нещасне життя моє,
Чи ж нині утіха де є?
По тобі, серце, страждаю,
Згубу великую маю,
Де ж її шукати?
Лучче перестати.
А хоч розшукати —
Радості не мати,
Більше б її і не знати.
Всі дні мої повні плачу,
Я сам своє горе бачу,
Гине вік, час пропливає,
А волосся висрібляє.
Годину прогониш,
В роки не догонит,
Думу і печаль
Велику приложит,
Вік так продовжиш.
Течуть думки безконечні,
І жаль протікає сердечний,
Багато беру терпінням,
Важко збагнуть розумінням, —
Печаль все ладнає
І зневольняє,
Печаль превелику
На серце наводить —
І сумнів приходить.
Покажи, щастя, дорогу,
І яви ти милість многу,
Добрий час пора з'явити,
Давній сум нагородити,
Час перестати
Серце терзати;
Хочу веселий
Я час оглядати
І його приймати.
* * *
– Нудно ж мені, що думаю,
Лиху долю проклинаю:
Гей, біда в цілом віку,
Трудно жити чоловіку.
Молодості квіте красний,
Ох чому ж єсь так нещасний?
Літа губиш, серце нудиш,
Не женишся, дурно любиш.
Мати ж моя коби знала,
Нещасно б не годувала;
Воліла ж би-м утопити,
Ніжлі тепер все тужити.
– Сам хороший вік минає,
Ах, нещасний наступає,
Бо як стану над літ сорок,
Не погляне милий оком.
Будуть мене одганяти,
До шпиталю одсилати,
Зо старцями вкупі жити
І милостиню просити.
– Бідна ж моя милостиня!
Ліпша ж любая дівчина:
Обідати, вечеряти,
З нею любо спочивати.
Пійшов би-м я до манастиру,
Але сам собі не вірю:
Гей, там треба много сили,
Щоби біси не скусили.
Треба би ся засклепити,
Щоб дівчину не бачити;
Бо як дівча обачив би-м,
От престола отскочив би-м.
Де ж ся мені обернути,
Де з голови біду збути?
Буду жити, най так буде:
«Терпен спасен», – кажуть люде.
* * *
Ой, як серцю не нудити,
Кого люблю, не видіти;
Кого мисль моя кохає,
Серце во мні умліває.
Великая серцю туга,
Гди не виджу свого друга;
Рада би-м з ним говорити,
Будуть люде нас судити.
Очі видять і не плачуться,
Не встидяться, не встиждуться:
Ах, горе, горе, болізнь моя,
Проливає сльози своя.
Лучче було не знатися,
Ніж, любивши, розстатися;
Лучче було не зчинати,
Ніж, любивши, перестати.
Тече вода по долині,
Широкий лист на калині;
З ким люблюся, обіймуся
І к милому пригорнуся.
І к милому, к миленькому,
К його личку білейкому;
Запрягайте коні в санки,
Поїдемо до коханки.
Приїхали пред ворота,
Вийшла мила краща злота;
Приїхали напред двору,
Вийшла мила для розмови.
– Ой, де жиєш, пробуваєш,
Мене, молоду, забуваєш?
– Ой, я жию край Дунаю,
Тебе, серце, споминаю.
* * *
Широкеє болонейко[8] вода забрала,
Любив же я дівчинойку, вона не знала.
Приспів: Ой, жаль, непомалу,
Любив я тя, дівча, з малу,
Людям не собі.
Ой жаль мені буде,
Коли її візьмуть люде,
Моя не буде.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй панчошейки, вона не брала.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй черевички, вона не брала.
Любив же я дівчинойку, вона не знала,
Купив я їй спідничейку, вона не взяла.
А у полі кирничейка зарубленная,
Ой юж моя дівчинойка замовленная,
А у полі кирничейка замуленая,
Ой юж моя дівчинойка зарученая.
А у полі кирничейка, два журавлі п'ють,
Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.
А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,
Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.
Єден веде за ручейку, а другому жаль,
Третьому ся серце крає, що єй та не взяв.
Четвертий стоїть в оконейку, як ружовий квіт,
Заплакавши чорні очка, аж ся змінив світ.
Поставлю я кирничейку на своїм дворі,
Ачей прийде дівчинойка по воду ко мні.
Посаджу я та вишеньку на своїм дворі,
Ачей прийде дівчинойка на вишні ко мні.
вернуться
8
Болонейко – оболонь.
Перейти на страницу: