Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Натиск робиться, ясна річ, на тому, що вони одвіку були землероби та хлібороби, бо були “арії–орії” (від дієслова “орати”). А далі все ляпається згідно відомому вже російському сценарієві – чимдуж відбивалися від чужинців: кимеріян, скитів, гунів, кипчаків, монголів… Одне слово – “от нєісчіслімих полчіщ дікіх (можна й “полудікіх”) кочєвніков,” – стежка давно протоптана.
Проти цього є всього два заперечення, та обидва є, здається, – незаперечні, вбивчі.
По–перше, виріс на селі, а такого слова – “орій” – не чув. Отже, воно здається вигаданим; наче спецiально під отих “аріїв”. Які, на жаль, жодними там “оріями” не були, бо…
Нема цього слова, шкода, й у словниках, принаймні – звичайних: на 50–60 тисяч слів.
По–друге, індійські класичні арії – не були, шкода, хліборобами. Бо саме ретельне наукове дослідження встановило, що вони займалися скотарством, кочували та випасали худобу. Про це переконливо свідчить нам їх же власна “Ріґведа”; вони не мали навіть сталих поселень. Лише часом зупинялися десь на півроку у відповідному місці, висівали та збирали ячмінь. Ото тільки й було того землеробства.
Ствердимо, насамперед, що слово “арій” – не має жодного відношення саме до орки. Бо мовою тих же індійських аріїв – санскритом, – орати буде “кріші”. А що то є слово “арій” та що воно позначає, – по це звернемося до самої індійської “Бгаґавадґіти”. В глосарії наприкінці книги читаємо: “арьян” – цивілізований послідовник ведичної культури, метою життя якого є досягнення духовної досконалості”. Все це є понад цікаве, бо не містить навіть етнічних визначень чи обмежень, зводячи поняття “арія” до сфери чисто культурної.
Але, як воно там, все таки, з отими одвічними “землеробами–українцями”? – та, чи могло піти землеробство (принаймні – у нас) від індійських аріїв? Тут декого прийдеться розчарувати.
Наявність таких слів, як aurata – орати (фін.), asula – оселя (ест.), leіb – хліб (ест.), наводить на думку, що осілий триб життя та землеробство, – ідуть не від індо–європейських аріїв (принаймні в Європі), а радше від фінських – неарійських народів, можливих піонерів у цій справі. Ця думка стане ще більш обґрунтованою, коли ми дослідимо походження основних термінів землеробства, українських слів “поле” та “межа”. Бо нема потреби доводити, що коли слова займаються з одної мови до зовсім іншої, то це займається разом із тим, що цими словами позначається. Дослідимо це, два нероздільні слова, бо кожне поле має свою межу.
Звернімо уваги на фінські слова: palaa–палати, та mets – ліс. До того є ще слово pelto, закінчення якого свідчить про завершеність чогось, та позначає “поле”. Така схожість коренів у словах poltaa палити та pelto – поле, а також співпадіння коренів нашої “межі” та фінського “лісу” (mets), свідчить нам про технологію первісного лісового землеробства: випалюється шмат лісу, утворюється pelto – поле (власне – випал), та засіюється. По краях поля – ліс (mets). Нашою мовою – межа: край поля.
Зауважимо, що той самий набір слів, дієслово oreti – орати, та слова miskas – є у литовській мові. Втім, найближче до українського “межа” – буде латиське meza. Таким чином, шлях цих двох основних слів та всієї технології північного землеробства такий: від фінів до балтів Кимерії і далі.
Простежимо дещо за характером північного землеробства та змінами його технології, – за фінськими ж старими джерелами. Заглянемо до третьої руни першої частини епоса “Калевала”, яка називається – “Засів ячменю”. Вяйнемейнен узявся до посіву, а синиця керує його діями, вона каже:
Ячменю ростки не зійдуть, ліс спочатку повалити
засів Калеви не встане: та спалити геть на попіл.
землю слід підготувати –
Але, той вже синиці не слухає, бо перейшов на нову технологію: “взяв сокиру, що гостріша” та заходився готувати поле, вирубуючи ліс. Свого часу то була, певно, ціла технологічна революція, що істотно зменшувала екологічну шкоду та давала змогу використовувати деревину на будівництво. Зауважимо, що й це завоювання людства – сокира, прийшло до нас, схоже, теж іще від фінів, бо назва сокири фінською – то kirvi; та, знову ж, через балтів, бо литовською sukirvis – це той, що з сокирою. Був колись навіть такий нарід “скирів” або “сокир” – “тих, що з сокирами”, предки пізніших кривічів.