Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
От так і побивалися, аж поки не з’явився світові російський письменник В. Чівіліхін, що написав такий собі “роман–ессе” – “Память”. (вид. “Роман газета, № 16, № 17, 1982). Там знаходимо різні патріотичні, більш–менш безглузді міркування щодо монголів та “татарского іга”, але є й те, що нас в данному разі цікавить.
На першій же сторінці другого випуску читаємо, що:
Слов’янські племена з древніх часів жили на Південному Балтицькому узбережжі та на островах.
Слов’янські – це в кінці означає російські – “русскіє”, тому що заради цього, власне, оте “слов’янство” й затівалося.
Насправді слов’янська спільність – то спільність балтицька, та схоже, що автор вже почав оцінювати всебічні переваги цієї обставини для “русской ідеі”: як воно раніше можна було зазіхати на все слов’янське, так тепер можна буде зазіхати на все балтицьке; а це вже щось.
Але, то лише розвідка. Слово “аріі”, з’являється нарешті в усій своїй красі та сумнівності на с.10 № 17. З охотою притягуються “Веди” (слово ж – таке російське!). Автор бадьоро, не гірше від отого класичного російського гімназиста, якому належить виправити вперше зобачену ним картину зоряного неба, – прилучається до ведичної мудрості, розмірковуючи, що санскритське nabha (житло богів), це ж звичайне російське “небо”; ну, і так далі.
Жалюгідні намагання Ліхачьова та Юґова з їх “антамі – прєдкамі русскіх”, або тим, що “тавро–скіф Ахіллєс – бил русскій” – він і не згадує: дрібничка – не той масштаб, “мєлочізм”. Звісно ж, це “аріі–пахарі”, це вони “принесли в Индию коневодство и металлургию” саме звідси, зі своєї прабатьківщини Росії. Так само, як принесли, пішки й на своїх човнах–довбанках (хоча жодні річки звідси, між іншим, до Індії не течуть). Саме вони, що випалювали свої довбанки – “моноксіли” за браком доброго інструменту; бо ж – додамо, в металургії були такими саме профанами, як і у розведенні коней. Не мали, схоже, аж так великого досвіду й в обробці каменю. А значить – закономірним є висновок, що напрошується сам собою:
Якщо арії, що пішли до Індії, були степовими скотарями, то арії, які полишились – землероби – частково, можливо предки балто–слов’ян, у яких виявилося з аріями стільки мовної та культурної спільності, це ми, а зовсім не німці, є ніби арійці!