Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Не вадить зазначити й оте, одвічне, – інтелектуальну вишуканість німецької расистської літератури та абсолютно печерний рівень російської антисемітської писанини, – тих же П. Крушевана, П. Столипіна або С. Нілуса.
Втім, не слід гадати, що в Німеччині справа обмежувалася теорією, була й деяка практика. В самій Німеччині чимало зробив для цього, зокрема, Ґвідо фон Ліст, який не тільки написав низку книг, але й започаткував товариство власного імені – прибічників нового, расистського націоналізму. Це від нього, не від Гітлера з Розенбергом, – іде нове поняття “аріо–ґермано–німецької благородної раси”. А такій, самі розумієте, гріх перед Богом не володіти цілісіньким світом. До справи підключається німецький імперіалізм. Слід тут чітко усвідомити, що саме поняття “цивілізованих аріїв”, які підкорили свого часу “дикунів” Iндостану, та вчинили там цивілізацію, – грало суто допоміжну роль. Древні прецеденти потрібні тільки заради солідності: деяка псевдоісторична стартова площадка для власного вивищення над іншими, не більше. Не дивно, що згадуваний вище Віллібальд Ґеншель презентуватиме вже 1910 Леонардо да Вінчі – як доброго німця Леонарда фон Вінке, а такий собі Ганс Блюер до 1921 аріїзує й Ісуса з Назарету, котрий, як усі гадали раніше, належав радше до жидівства; принаймні – за матір’ю.
Але, трагічний кінець арійського міту в Німеччині – не зупинив інших. З тієї простої причини, що коли злочинець кінчає свій вік у буцегарні, – це не надто стримує інших. Тому арійському мітові самою історією судилося скінчити життя на неплідному російському ґрунті, де йому й належить тепер проростати; потягненим все з того ж заходу.
Це потягнення історії є цікавим та повчальним іще в одному відношенні.
Справа в тому, що як ви очевидно знаєте, наш спільний “старшій брат” з’явився на арені історії – на біду для всіх інших, “молодших”, які на той час вже давно були присутні, – відносно недавно, всього якихось вісімсот років, принаймні. Та – в кращому разі, як бізнесмен та підприємець у колишнiх колоніях Києва, колишньої столиці наддержави – Гунського каганату, що на той час давно не існував. Повторимо, як бізнесмен та підприємець дрібного работоргового закладу, який розповзеться згодом на половину континенту – “от Одєра до Бєрінгова проліва”.
Цей работорговий фах “старшій брат” потім плекав та досконалив у поколіннях, перебравшись до Москви, де ніхто не заважав. А до нашого часу – за повного та кінцевого попуску вищих сил, що керують світом, – зумів створити зі свого рабовласницького заповідника цілий концтабір народів. З’являючись офіційно, як ви знаєте, наче їх усіх природним спасителем та патроном.
А з такою блискучою історичною кар’єрою – впрост непристойно було би мати такого короткого історичного віку, та намагання підбудувати до російського історичного даху достойний його солідний підмуровок (що пішов би у часі десь далі вже привласненого Києва) – нараховують уже два століття. Добрим людям міг би здатися на це Гунський каганат – великодержава, але їм він не підходить – не ті люди – “полчіща дікіх кочєвніков” (що полишають по собі трупи та згарища). А тут потрібно, як годиться, солідно – “мірних пахарєй”. Тих, що не тільки власну землю захищають, але ще й усіх інших при цьому “освобождают”.
Бо, нагадаємо, все у них не своє, змавповане чуже, підібране десь та колись з усе того ж великого смітника історії. Рабство та агресія – з того, ще першого Риму, дрімуче православ’я та отой дурний двохголовий нествор, – з Риму другого; і так далі.
Туга за великою власною історією, якомога старішою, – здавна гнітить всяке безродне задупство. Вони вже раз підкрали собі більше двох століть нашої власної, української історії (“всє ми вишлі із драгоцєнного Кієва…”), аби відсвяткувати поспіхом оте уявне “Тисячєлєтіє Россіі”, котре, як ми це добре знаємо, не може наступити раніше 2169 (як не ще пізніше). Варто зазначити, що його потім чомусь не надто пригадували. Але, як усе це їм минуло, як ніхто галасу не зчинив з приводу крадіжки, – то чому не піти далі? Не підкрасти таке щось і справді капітальне? – скажімо так, як А. Фомєнко з Г. Носовскім приписали до Росії історію монголів.
Так само воно й з отим арійством, – кожному хочеться… кожному кортить…