Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Величезна Східно–європейська рівнина строкатить узвишшями: Середньоросійська, Валдайська, Приволзька… Серед них не відразу виокремить око дугу, що складається з гір Кольського півострова, дрібних узвиш заходу Вологодської області, Північних Увалів та північного Уралу, що протяглася зі заходу на схід на 3 700 км., яка дійсно відокремлює від усього останнього терену Європи узбережжя Білого та Баренцового морів.
Частиною цієї величезної дуги, притому дуже значною, є протягнені до Північного Уралу на дві тисячі кілометрів із заходу на схід Північні Ували. Вони не високі, найвища точка тут усього тільки 293 метри над рівнем моря. Безумовно, не Памір, не Гімалаї, але… саме тут знаходяться водорозділи рік Каспійського та Білого морів.
Так, чудово, навіть із ріками все в порядку, але – вибачте – як же з висотою? Бо й оця “вища точка” у аж 293 метри над рівнем моря (а середня висота там десь більше 100 м.), – це що ж, має бути ота Мандара “Веди”? – побійтеся Бога, пані.
Адже, ви самі писали, що їх, оті “Сєвєрниє Ували” – “не відразу виокремить око”; а вже заєць – то певно, перебіжить і не помітивши. А, як же з тим, що подолати їх дане тільки мудрим, сміливим та сильним духом? – отже?
Отже, типовий продукт дологічного магічного мислення; яке не розуміє нічого, окрім мітів, живиться ними та створює все нові.
До того, вона не досить критично прочитала індійського історика з перелому сторіч, Ґанґадгарі Тілака, який учив, що прабатьківщиною індійських аріїв була Арктика, попри те, що там не було замешканої землі, хоч сьогодні, а хоч у минулому. Але, у книзі “Арктична батьківщина у Ведах”, він твердив, що арії колись жили в Арктиці, звідки десь 10–9 тисяч років тому, під загрозою холодів, вирушили на південь. Таке – замало правдоподібне, бо не підтверджується даними геології та кліматології.
А остаточного схиблення спричинив уже якийсь сучасний індійський пройдисвіт, який запевнив госпожу Жарнікову, ніби пройшов увесь “Русскій Сєвєр”, цілком обходячись санскритом. Якого, ніби, всі прості російські люди, всі, без винятку, відмінно розуміли, без жодних перекладів.
Як хтось не вірить, що то був саме пройдисвіт, раджу перевірити: не знаючи санскриту, але з “вєлікім і могучім”, – спромогтися зрозуміти хоч одне–єдине речення з “Бгагават–гіти” або “Ріг–Веди” – спробуйте.
Але, якщо повірити в усі ці байки, та згадати, що по обидва боки отих “Увалов”, що й заєць перебіжить не помітивши, тобто – новітніх “гір Меру” (або “Великої Хари”) живуть сьогодні росіяни – то значить вони й є оті самі арійці. Просто, чи не так? Принагідно зауважимо, що ті безбарвні, кольору мачули угро–фіни “Русского Сєвєра”, – все ж ліпше пасують до класичного штампу “білявої бестії”, ніж будь–хто інший з попередніх претендентів; хоч і не з більшим ступенем вірогідності.
Пізніше, уже порядно в дев’яностих, в московських “Ізвєстіях” прослизнула мало ким помічена “замєтка” про те, що от госпожа С. Жарнікова зробила відкриття всесвітнього значення; а разом із жалем, що книга є, а видати не можна: спонсорів немає.
У нас невмирущу тему арійства плідно експлуатує такий собі господін Каниґін (“Путь арієв”, Київ, 1992). В цій вкрай недбайливо складеній книжці переповідаються, хоч і не без перекручень, як старі та давно спростовані міти, так і міркування самого автора; ясна річ – іще необґрунтованіші. Щоб не повертатися до цього твору надалі, зазначимо серед ориґінальних відкритiв автора й такі:
1. Відомий російський учений М. В. Ломоносов (1711–1765) – був не сином архангельського судновласника, як це вважається повсюдно, а байстрюком Петра I, “рєформатора всєроссійского”, – кидається тінь на добре досі ім’я матері покійного.
2. Виявляється, що відомий російський письменник Н. С. Лєсков (1831–1895) народився в Києві, про що він сам не підозрював по кінець життя, вважаючи (як і всі іншi), що народився в селі Гороховє Орловської губернії.
3. Олександр Македонський, ніби, двічі проходив Україною, про що не мали поняття не лише сучасні історики, а й сучасники полководця.
Отже, з ким саме ми тут маємо справу, – ясніше від ясного.
Доводилося чути вже й українські байки про арійців–українців. Від тих, про кого свого часу влучно зауважив Володимир Базилевський, що вони ставлять український тин там, де не було ще ні землі, ні води, їх культивують ті самі, що вчать, ніби древній Шумер був заселений вихідцями з України. Але, шкода, при цьому чомусь не повідомлюють нас, як же це вийшло, що вони усі свої глиняні таблички з собою забрали, жодної на старій батьківщині не полишили?