Аналітична історія України

Створюється, як бачите, більш–менш цілісна картина отієї сталої війни родів, у якій виживали сильніші, хто уміли об’єднуватися, а тому створили, кінець кінцем, – цілі народи, нації… Але, гостре око аналітика відразу помітить у цьому забрехувальні ідеї соціал–дарвінізму, який не роздумуючи підмінив дарвінове поняття конкуренції в природі – куди як примітивнішим для свого куцого розуміння поняттям війни в суспільстві; та – якби тільки, бо ще й усіх проти всіх.

Але, не будемо навіть звертатися до логіки, поб’ємо невігластво фактами. Бо в цю картину аж ніяк не укладається розповсюджена колись від Кавказу та по далеку Iрландію, – культура гостинності. У марксистів будь–кого чужого слід убивати, правила моралі на нього не розповсюджуються, а у людей – навпаки, слід сердешно приймати та гостити. А до того – ще й захищати зброєю, як зайде в тому потреба. Не дарма ж у старішій з індо–європейських мов Європи – литовській, слова “гість” і “святий”, – походять зі спільного колись кореня.

Чи хтось ризикне сьогодні заявитися так, з нічого, у дім незнайомих людей? – далебі. А колись, у ті самі роки війни усіх проти всіх, – можливе було й таке, чому ні? Бо “Гавамаль” – “Промова Високого” в “Едді” – саме й передписує, як належить приймати гостя, будь–кого, – незнайому людину. Як дати йому помитись з дороги, давши окремий чистий рушник, нагодувати та не надто докучати особливими питаннями. Все це збереглося в недоторканості у гірських народів Кавказу (де стояв, колись – пам’ятаєте? – Асґард “Едди”). I все це – подумати, попри два століття спілкування з хамами! Збереглося й у горалів Піренаїки і Шотландії.

Отже, не війна усіх проти всіх, – навпаки. Було, як насправді, розвинене та добре організоване суспільство, з демократичними звичаями та високо розвиненою культурою спілкування – двірською культурою, де двір був – єдино – не королівський, як потім, а – звичайний, селянський. Бо, скажімо, мадярською мовою “удваріаш” – буде чемний двірський. Та й наше слово “говір”, що сьогодні означає просто вимову з якимись відтінками (пройшло девальвацію), колись, коли люди чемно ставилися одне до одного, – було ґотським “гов орд” – “двірським словом”.

Країна народу поділялася на окремі громади, кожна з яких мала свій, не те, щоби орган управління – чим там, власне, було управляти? – мала лише суд, який вирішував спірні питання поміж громадянами. Суд (у ґерманів – “тінг”) складався з судді та знавця права (у ґерманів – “лагман”), які обиралися дожиттєво зі складу громади.

Але, вирішували не вони, вони лише представляли справу. А вирішували присяглі, призначувані разово, та – знову ж, із усіма поважаних громадян. Для вирішення спорів поміж окремими громадами різних “сусідств” – теренових громад, був вищий суд – “альтінг”, укладений так само, але де вже присяглі побиралися з різних громад. Виборче право не було всезагальним, ним користувалися голови родин та періодичність виборів була чисто умовною, – хіба, що помирала якась із виборних осіб та на її місце треба було обрати іншу.