Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Іронія долі зробила так, що серед верхівки нацизму “білявих бестій” практично не було, всі були чорняві; один Ґерман Ґьорінг був шатеном…
До того; ми не знаємо достеменно, якими на вигляд були оті, перші арії Індостану, але – якими є сьогоднішні, через 2 000 років, – знаємо досконало: один в один, не надто рослі, чорняві та темнуваті на шкіру; не худі, а радше дещо гладкуваті. На наш неосвічений погляд – чи не типові цигани, до яких ми звикли. То, які ж там могли бути, знову ж – “біляві бестії“? В той же час, усі співтворці арійського міту твердять нам саме про високих та білявих.
Вже це одне переконливо свідчить про те, що марно пошукувати у мітах навіть слідів елементарної логіки; міти – то продукт дологічного мислення.
Було би помилкою думати, що ідеї людської нерівності бувають притаманні лише простим людям. В Німеччині не була вільною від них і вишукана інтелектуальна еліта нації, коло неоромантиків, що гуртувалося біля відомого поета–символіста Стефана Ґеорґе (1868–1933) та його журналу “Листи для мистецтва”, – так званого “Ґеорґенкрайс”. Це були люди без політичних амбіцій, мріяли – єдино, про відродження німецьких гідностей з часів Арміна або Відукінда; але й їм не дано було ухилитись від політики. Ґерман Бурте напише у романі “Вільтфебер” (1912): “Можна навіть знищити натовп в ім’я народу. Висока ціль завжди освятить кривавий засіб”. Це – не автор, герой, але… гасло сучасне. Його визнають, як більшовики, так i наці. Не думаю, щоби хтось з цих людей схвалив би потім гітлерівську “Кришталеву ніч”, однак, – самі бачите.
На подібному ґрунті в Німеччині виростала, часом, досить барвиста література. Наприклад, Віллі Пастор у книзі “Земля в часи людей” (1904) описував усю історію людства, як відчайдушну боротьбу ґерманських “синів сонця” проти “печерних рас півдня” (!). Його однодумець Адольф Ланце, що з 1905 випускав расистську газету “Остара” з накладом до 100 000 примірників, – проповідував поділ усіх рас на “світлих асів” та “темних ванів”.
Обидва були народами старої, кавказької частини “Едди”, що ривалізували, а часом і ворогували, але описувані там – це вкрай важливо, – як рівно доблесні. Аси або алани, це предки нині жиючих осетинів, а вани – були предками сванів (суани римського географа Страбона). Підкреслимо, що в наступних частинах “Едди” описується сусідство українських ґотів та гунів, але теж, без найменшого приниження чужої гідності. Отже, як судити за “Еддою”, а це – щоб там не було, історичний документ, то древнім ґерманам були абсолютно не властиві будь–які расові упередження. От це можна твердити з усією певністю.
І однак, той же А. Ланце оприлюднив 1905 книгу – “Теозоологія або ж учення про содомських мавп та вибранців Божих”. “Содомські мавпи” – це сьогоднішні “нижчі раси”, уподоблені до нащадків павіанів; “вибранці Божі”, це – зрозуміло: арії. Оглянути всю цю писанину просто технічно неможливо, тому зазначимо лише, що у ХХ ст. в Німеччині такого друкувалося все більше, до істої повені в часи нацизму. Тому зупинимося ще лише на двох, що з певних причин заслуговують на згадку. Це книга Людвіґа Куленбека “Раса й народність” (1905), що цікава своїм підходом, вона проводить думку, що класові протиріччя можуть бути зняті тільки євгенікою; тобто – свідомим покращенням людської породи. Тут уперше расова теорія пов’язується з конструктивними ідеями Ф. Ґальтона; дещо скомпрометувавши ідеї великого англійця.
У тому ж руслі плив Артур Дінтер у книзі “Гріх, то завжди кров” (1918). Подібно до Куленбека він пов’язував расову теорію з євгенікою, та – не тільки. Його самобутність була в тому, що він першим наполягав на прийнятті расових законів. А це було рівно за двадцять років перед тим, як вони були дійсно прийняті в Німеччині. Це сталося 1938 – так звані “Нюрнберзькі закони”.
Суспільна думка звичайно пов’язує практику німецького націонал–соціалізму з двома книгами – “Моя боротьба” Адольфа Гітлера та “Міт ХХ сторіччя” Альфреда Розенберґа. Але, справа в тому що обидві ці книжки є абсолютно вторинні та ні в чому не ориґінальні. Бо все, що можна було сказати про раси та расові теорії, було, мабуть, оприлюднене задовго перед ними.
Не можна не помітити дивного факту, що найбільша кількість подібної літератури припадає десь на околиці 1905. В Росії, яка не підтримувала культурних зв’язків з Німеччиною ні тоді, ні раніше (“гнілой Запад”), – це часи утворення “Союза русского народа” та жидівських погромів. У тодішній кайзерівській Німеччині був порядок, громили виключно на папері, але… Звідки ж таке дивне співпадіння в часі? – чи, бува, не оті загадкові космічні впливи?