Двоє під однією парасолькою
- Автор: Абрамов Сергей Александрович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. І. Гриценко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Двоє під однією парасолькою». Краткое содержание книги:
БЛУКАЧ /Юнацька фантазія/
ТОМУ ЩО ТОМУ /Казково-правдива історія/
В ПРИФРОНТОВОМУ ЛІСІ /Повість/
ДВОЄ ПІД ОДНІЄЮ ПАРАСОЛЬКОЮ /Квітнева казка/
ПОТРІБНЕ ДИВО /Маленька повість/
— Здорово, Ігорю, — сказав Пелікан. — Не чекав?
— Ображаєш, Пелікане, — усміхнувся Ігор. Він був радий його бачити і не приховував цього. — Не тільки чекав — певний був, що ти десь тут перебуваєш.
— Ти бач! — здивувався Пелікан. — Який проникливий, їхали бояри… З чого так?
— А з того, якщо я комусь потрібен, то тобі, а не міфічному дядькові Матвію.
— Логічно… А чому міфічному? Ось він, живий. Знайомся.
Вусань старик поставив хиткий віденський стільчик поруч з Пеліканом, сів і підкрутив вуса. Жест був книжковий, описаний усіма, кому не ліньки, однак…
— Добридень, — вклонився Ігор, а дядько Матвій йому на вільний стілець вказав:
— Сідай. У ногах правди немає.
Відверто кажучи, дядько Матвій нагадував отакого традиційного революціонера-підпільника. Тут тобі і вуса, і хриплий голос, і любов до народної мудрості, тобто до прислів’їв, і благородна зовнішність, і руки, як належить, жилаві, шкарубкі, робочі руки. Але він і не міг бути іншим, тому що своя пам’ять, змішана з чужою, подарувала Ігореві, власне, те минуле, на яке він чекав, яке хотів бачити.
Ігор сів навпроти двох цих людей, швиденько окинув оком кімнатку. Підлога, стеля, чотири стіни. Ще стіл, знову ж чотири стільці, буфет, у буфеті скло матове, за ним нічого не видно. Поруч з буфетом ще одні двері. Значить, є друга кімната. Схоже на те: адже повинні вони десь спати…
— Обдивився? — запитав Пелікан.
— Дивитися нічого, — сказав Ігор і схаменувся: не повівся по-хамському? Чи не образиться дядько Матвій?
Не образився. А Пелікан засміявся — він Ігоря встиг уже трохи вивчити і поцікавився:
— Як професор?
— Нормально. Гуляє на площі біля фонтана.
— Він знає, куди ти пішов?
— Ні, ми від нього втекли.
— Ми?
Треба було зізнатися.
— Там, біля під’їзду, Ліда…
— Що-о?..
— Так сталося, — пояснював Ігор. — Я не міг втекти з дому, спочатку Ледньов прив’язався, місто йому, бачте, подивитися закортіло, а потім і Ліда, я ж не сказав їм, що йду до тебе…
— Почекай, — зупинив Пелікан Ігореву кулеметну чергу. — Де вона?
— Ліда? Гуляє біля будинку.
Пелікан подивився на дядька Матвія.
— Там же Сом і Колька?..
Дядько Матвій збентежено кахикнув у кулак — це також в нього вийшло традиційно, по-книжковому.
— Адже дівчина… Нащо за нею дивитися.
— Заспокойся, Пелікане. Нічого з нею не трапиться, ні про що вона не здогадується… Кажи, навіщо кликав?
Пелікан підвівся і заходив по кімнаті. Вона була йому тісна, як камера у в’язниці: три кроки вперед, три назад. Дядько Матвій, як і досі, сидів мовчки і не відриваючись дивився на Ігоря.
Ігор терпляче чекав, поки Пелікан відміряє задуману кількість кроків і щось скаже. Нарешті Пелікан зупинився, взявся ручищами за вигнуту спинку стільця. Ігор навіть злякався: не зламав би…
— Ось що, хлопче. Чого я остерігаюсь? Чи можна тобі довіряти?
Інший став би переконувати Пелікана в своїй відданості, клявся б і божився, а Ігор лише плечима стенув.
— Як знаєш. Я тебе розумію: чужа душа — темний ліс.
— Не в цьому суть, — скривився Пелікан. — При чому тут душа? Хлопець ти надійний, та дорога дуже вже далека…
— Куди дорога?
Дядько Матвій розтулив губи — а Ігор думав, що вони в нього навіки склеїлись, — і вставив своє:
— Не збивай малого з пантелику, Гринь, давай про все по порядку…
А Пелікан наче тільки й чекав цих слів. Відразу заспокоївся, знову вмостився на стільці і розпочав “про все по порядку”.
— Про вибух і пожежу в казармах чув?
— Все місто розбурхане…
— Якісь розумні люди постаралися. — Пелікан підморгнув Ігореві, гадаючи, що той зрозуміє що й до чого, кого він на увазі має. А може, просто так підморгнув, через гарний настрій, а Ігор навигадував казна-що. — Так через ці гучні справи, — вів далі Пелікан, — мені з міста важко буде вибратися…
Ігор посміхнувся. Він знав те, чого не знав Пелікан
— До Софії Демидівни з контррозвідки приходили, про тебе питали…
Дядько Матвій швидко глянув на Пелікана.
— Я попереджав: не ходи сюди…
— А не прийшов — ні дідька не було б, — гаркнув Пелікан.
Дядько Матвій на гаркання уваги не звернув, сказав спокійно:
— Даремно тупцюєш. І без тебе впоралися б…
І знову Ігор відчув, що він тут зайвий, що розмова йде про щось своє, таємне, може, навіть про вибух у казармах. І посвятити Ігоря в суть цієї розмови ніхто не збирався.