Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
1921 року Кельзен став суддею Конституційного Суду, безпосередньо познайомивши Лаутерпахта з новою ідеєю не лише для Європи, а то й навіть для Америки: окремі особи мають неодмінні конституційні права і можуть відстоювати ці права у суді. Ця модель відрізнялася від тієї, яка захищала права меншин, як це було у Польщі. Дві ключові відмінності — між групами і окремими особами, між національними та міжнародними органами — вплинули на мислення Лаутерпахта. В Австрії окрему людину було поставлено в центрі правового порядку.
На противагу цьому, у «величному» консервативному світі міжнародного права, де панувала ідея, що закони служать суверенові, поняття, що індивід має законні права з позовною силою проти держави, було немислимим. Держава повинна вільно діяти на свій розсуд, якщо вона добровільно не прийняла обмежувальні правила (або якщо такі правила не було на неї накладено, як це було з Польщею за Договором про права меншин). Словом, держава могла робити зі своїми громадянами усе, що заманеться. Вона могла дискримінувати, катувати або вбивати. Стаття 93 Версальського договору і Договір про польські меншини, за яким згодом 1938 року мого діда Леона було позбавлено польського громадянства, можливо, і пропонували захист деяких меншин у деяких країнах, але вони не передбачали жодного захисту для окремих осіб загалом.
Лаутерпахта пригледів професор Кельзен. Він помітив його «надзвичайні інтелектуальні здібності»{129}. Молодий чоловік з міста Лемберг був з «направду науковим складом розуму». Кельзен також помітив, що Лаутерпахт розмовляє німецькою з «однозначним акцентом, що свідчив про його походження». Учень був «східним євреєм», а це було у Відні 1920 року «неабиякою перешкодою». Імовірно, це було причиною того, що він отримав у червні 1921 року свій диплом без відзнаки.
Лаутерпахт занурився у вивчення міжнародного права і взявся писати наукову дисертацію на тему нової Ліги Націй. Він мав двох наукових керівників: професора Лео Штрізовера, який був євреєм, і професора Александра Гольд-Фернека, який не був євреєм. У липні 1922 року Лаутерпахт здобув ступінь доктора політичних наук з оцінкою «відмінно». Така оцінка здивувала Кельзена{130}, який знав Гольд-Фернека як рішучого антисеміта (через п’ятнадцять років, після аншлюсу, Гольд-Фернек публічно — і хибно — звинуватить свого університетського колегу Еріка Фегеліна у єврейському походженні, через це видатний філософ буде змушений тікати до Америки).
У середовищі{131}, яке вимагало від Густава Малера бути хрещеним римо-католиком, аби диригувати у Віденській державній опері, Лаутерпахт знову зіткнувся з дійсністю, де існує етнічна і релігійна дискримінація. Це підштовхнуло його до нової ідеї «життєвої необхідності» прав індивідуумів. Йому не бракувало впевненості у собі. Він побачив себе у ролі інтелектуального лідера. Сучасники бачили в ньому чудового адвоката, молодого вченого з «гострим» почуттям гумору, сповненого прагнення справедливості. У нього було темне волосся і окуляри, рішуче обличчя і виразні очі. Лаутерпахт був замкнутою людиною, яка живе «у власному світі», однак він також займався політичною діяльністю і брав активну участь у студентському житті євреїв Відня. Він став головою Вищого комітету{132}, координаційного органу єврейських студентських організацій, а 1922 року його обрали головою Всесвітнього союзу єврейських студентів, почесним президентом якого був Альберт Ейнштейн.
Попри це він також брав участь у більш «приземленій» діяльності, допомагаючи роботі гуртожитку для єврейських студентів, що передбачало наймання економки. На цю посаду було призначено молоду жінку на ім’я Паула Гітлер. Тоді ніхто не знав, що її брат був лідером Націонал-соціалістичної партії, яка динамічно розвивалася. Адольф Гітлер несподівано з'явився у Відні 1921 року. Гість, який «впав з неба»{133}, як сказала його сестра, ще тоді не був лиховісний.
Лаутерпахта запросили виступити доповідачем на одній університетській події. Його було представлено Рахиль Штейнберг, розумній, вольовій і привабливій студентці музичного вишу з Палестини. Її сильно вразив молодий студент-правник, «такий спокійний і чемний — не розмахує руками, що так нетипово для інших студентів зі Східної Європи»{134}. Їй сподобалася в його характері відсутність емоцій, і незабаром вони закохалися одне в одного. На першому побаченні вона грала якусь фортеп’янну сонату раннього Бетховена, задану її вчителем. У листі не згадувалася її назва, а лише те, що вона була «дуже гарною, хоч і непростою для виконання» (можливо це була Соната для фортепіано № 8, «Патетична»?). Лаутерпахт запросив Рахиль на концерт до Віденської філармонії. У програмі концерту була 7-ма симфонія Бетховена, а оркестром диригував, імовірно, Вільгельм Фуртвенглер. Рахиль була зачарована музикою і своїм супутником, який був ввічливим і люб'язним, з прихованим гострим почуттям гумору. Він також був гарно вбраним.