Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

У квітні 1919 року, коли перемовини у Версалі підійшли до свого завершення, міжурядова комісія з польського питання провела умовну демаркаційну лінію східного кордону Польщі. Вона відома як «лінія Керзона»{110}, названа так на честь британського міністра закордонних справ. Лаутерпахт зіграв у її підготовці невеличку роль (хоч про це ніде не згадував), працюючи перекладачем. Він добре знав територію і володів необхідними знаннями мов. «Герша, якому був двадцять один рік, обрали перекладачем, і він добре впорався з цим завданням», — повідомляє його друг. Він тоді вже говорив французькою, італійською, польською та українською, знав іврит, ідиш та німецьку. Він навіть трохи знав англійську. Лінія Керзона пролягла на схід від Львова{111}, який разом із навколишніми територіями, включно з містечком Жолкєв, увійшов до території нової Польщі. Російського контролю вдалося уникнути.

Ці події збіглися з нападами на євреїв по всій Польщі, що викликало занепокоєння в Сполучених Штатах та інших країнах щодо здатності новоствореної незалежної Польщі захистити свої німецькі та єврейські меншини. В тіні Версальського миру постала своєрідна колізія (quid pro quo): Польща мала б отримати незалежність за умови захисту прав меншин. За дорученням президента Вілсона гарвардський історик Арчибальд Кулидж зробив доповідь щодо ситуації у Львові та Галичині, закликаючи до забезпечення меншинам базових умов безпеки і захисту «життя, свободи і добробуту»{112}.

Президент Вілсон запропонував спеціальний договір, яким малося на меті пов’язати членство Польщі у Лізі Націй із зобов’язанням забезпечити рівне ставлення до расових і національних меншин. Вілсона підтримала Франція, але Британія виступила проти, побоюючись, що подібні права можуть надати й іншим групам, включно з «американськими неграми, південними ірландцями, фламандцями і каталонцями». «Нова Ліга Націй не повинна захищати меншини в усіх країнах», — висловив невдоволення представник Британії, або вона матиме також «право захищати китайців у Ліверпулі, римо-католиків у Франції, французів у Канаді, не кажучи вже про більш серйозні проблеми, такі як ірландська». Британія заперечувала будь-яке звуження суверенітету — права ставитися до інших на свій розсуд — чи будь-який міжнародний нагляд. Вона твердо стояла на цій позиції, навіть якщо б ціною була «більша несправедливість і більші утиски»{113}.

Такими були умови, за яких просіоністські та національні делегації євреїв прибули у березні 1919 року до Парижа з метою вимагати більшої автономії, мовних і культурних прав, принципів самоврядування і представництва в державних органах. Поки з цих питань велися дебати{114}, надійшло повідомлення про те, що за 350 кілометрів на північний схід від Львова, у Пінську, група польських солдатів замордувала тридцять п’ять цивільних осіб єврейського походження. Через це маятник гойднувся в протилежний бік. Версальські перемовини узгодили проект договору із захисту меншин у Польщі. 21 травня польській делегації вручили копію проекту угоди, яка відповідала закликові президента Вілсона «неухильно захищати»{115} права меншин. Новостворений уряд Польщі сприйняв цю угоду як недоречне втручання у його внутрішні справи. Ігнацій Падеревський, класичний піаніст і голова польської делегації, звернувся безпосередньо до британського прем’єр-міністра Девіда Ллойд Джорджа, аби висловити заперечення проти усіх пунктів проекту договору. «Не створюйте “єврейської проблеми”, — попередив він, — ні у Польщі, ні ще де-небудь». Побоюючись, що Варшава{116} не підпише згоди, Ллойд Джордж пішов на поступки.