Маркіза де Сад

М о н т р е й. Альфонс хворий. Якщо відвернути від нього осуд світу й водночас терпливо лікувати недугу, колись, із ласки божої, неодмінно надійдуть мирні й щасливі часи. Рене такої ж думки.

Г р а ф и н я. Не клич лікаря до того, кому мила хворість йóго. Насолода — питома властивість болещів маркіза. Якою б осоружною не видавалася хвороба стороннім, за шпичаками криються троянди.

М о н т р е й. А я ж-бо давно здогадалася, який він! Рясні плоди, налиті нині отруйним соком, тоді були недозрілими зав’язями. Чому ж я не зірвала їх!

Г р а ф и н я. Якби ви їх зірвали, маркізу було б не жити. То помаранчі, всередині яких без упину струмує його червона кров. Розумієте, пані Монтрей? Наслухайтеся до моїх слів, бо я таки щось важу в царині пороку. Порок — це край, де споконвіку є все й не бракує нічого. Там є хижі пастухів і вітряки, струмки й озера. Але не така то вже й мирна країна: там провалля, де земля вивергає сірку й вогонь, і дикі пустелі, й нетрі, населені звірами, й занедбані колодязі… Розумієте? Цей край дарований людині небом від народження, а якщо там зустрічається щось неждане, не думайте, що воно прийшло ззовні. Я знаю точно, бо з власного досвіду: в дитинстві, ба навіть у юності, на світ дивишся наче через підзорну трубу, але в такий спосіб (показує стеком) — крізь ширше скельце, бо так учать батьки й усі довкола. Крізь ту трубу, в яку доброчесність та звичаї наказують дивитися саме так, бачаться гарненький моріжок на галявці біля дому, любі квіточки. Дитина вмиротворена: вона живе в чудовому крихітному світі. Вона росте — галявка розширюється, квіточки підростають, але єдине, чого вона бажає,— жити тихо, як усі навкруги.

… Проте певного дня, люба пані, зненацька стається щóсь. Без остороги, без знаку — настає, та й годі. Людина відкриває, що справжній світ бачиш, як дивишся в підзорну трубу навпаки — крізь менше скельце, й усе перевертається в її житті.

Запевне, і для маркіза де Сада якось, не знати коли, надійшов отой день відкриття.

З’явилося в усій красі не помічене доти — сірка й вогонь у відлеглих ущелинах, закривавлені ікласті пащі звірів у нетрях, і він зрозумів: світ — то безмір, де є все, що завгодно. По тому маркіз, певно, не спіткав більше нічого, що могло б його здивувати. А той прикрий випадок у Марселі — далебі, це щось природне, цілком безневинне — наче хлопчина обірвав крильця в метелика.

М о н т р е й. Навіть ваше докладне пояснення мені не допомогло це зрозуміти. Без розуміння я й сновигала досі з клопотаннями туди й сюди. Бо єдине, що я справді розумію, — то честь.