Маркіза де Сад
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: «Сінтьося»
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Маркіза де Сад». Краткое содержание книги:
Б а р о н е с а (по хвилі роздуму). А-а! Розумію! То диявольське місце! Страшний гріх. За таке спалюють живцем…
Г р а ф и н я. Повернімося до нашого. Альфонс дістав шпичастий нагай, вочевидь уживаний без ліку, бо на ньому запеклася кров. «Тепер ти мене відшмагай», — звелів він дівиці.
Б а р о н е с а. Значить, у ньому ще лишилася бодай крихта добросердя. І він запрагнув прийняти кару, вигнати біса.
Г р а ф и н я. Ні, просто власний біль видавався йому правдивішим, ніж чужий. Справді, йому притаманний винятковий потяг до правдивості… Далі — черга на Марієту. Маркіз примусив її роздягтися й уклякнути біля ліжка, досхочу відлупцював, на цей раз мітлою, а тоді наказав бити себе. Поки жінка його опроваджувала, Альфонс рахував удари й робив на грубці зарубки ножем.
Двісті п’ятнадцять, сто сімдесят дев’ять, двісті двадцять п’ять, двісті сорок, разом…
Б а р о н е с а (порахувавши на пальцях.) Вісімсот п’ятдесят дев’ять!
Г р а ф и н я. Він завжди любив числа. Мовляв, як у чомусь і є правдивість, то в числах. І злодіяння перетворюються на благодать, коли число їм — леґіон.
Б а р о н е с а. Як можна тут навіть згадувати благодать!
Г р а ф и н я. Благодать, за маркізом де Садом, осягне лише той, хто навчиться в поті чола свого докладати правдиве до правдивого, поки усвідомить ту благодать усіма п’ятьма почуттями. Це не та чудесна благодать, яка зійде на першого-ліпшого неробу, варто лише чекати досить довго.
Отож і тоді в Марселі Альфонс не шкодував сил. Марієта, він сам і лакей — немовби троє галерників при одному веслі у відкритому морі. Світанкова зоря — наче кров. Так, тоді щойно розвиднілося.
Б а р о н е с а. Мабуть, тому й важко було, що ранок — то не час розваг!
Г р а ф и н я. Так, ранок — це час вибиратися до церкви. Альфонсові розваги — то й була його молитва.
Б а р о н е с а. Горіти вам у пеклі!
Г р а ф и н я. Красно дякую. За Марієтою надійшла черга на Розу. Знову нагай, знову слуга, щоразу, наче в картах, нова розкладка. Останньою запросили Маріанету. Ще нагай, ще любовні цукерки зі шпанкою. Так, серед плачу й волань, і скінчилася вранішня служба. Маркіз де Сад дав кожній з дівиць по шість ліврів і вирядив по домівках.
Б а р о н е с а. Ну, нарешті все скінчилося.
Г р а ф и н я. Аж ніяк не скінчилося. Маркіз де Сад волів лише трохи перепочити. Щоб бути готовим до надвечірнього продовження.
Б а р о н е с а. Продовження!
Г р а ф и н я. Зачинивши віконниці на вікні, яке дивилося на море, він поринув у безневинний, мов у дитини, міцний сон. Чистий, нічим не заплямований, без жодних сновидінь був той сон. Тіло маркіза неначе заглибилось у прибережний пісок, де поруч спочивають перемелені морем рештки кораблів, розтрощені мушлі, сухі водорості, мертві риби… Розкриті білі груди золотило проміння червневого марсельського сонця, що промкнулося крізь щілину поміж віконниць.
Б а р о н е с а. Так що ж то було за продовження?
Г р а ф и н я. Та не кваптеся ви аж так! Над вечір маркіз знову вирядив Латура шукати дівчат. Знайшлася повія на ймення Марґарита, двадцяти п’яти років. Поночі маркіз завітав до її дому, відіслав слугу й залишився з жінкою сам на сам. І знову в хід пішла кришталева бонбоньєрка.
Б а р о н е с а. З тією отрутою?
Г р а ф и н я. Любовне зілля — ніяка не отрута. Жінка вже з’їла п’ять-шість цукерок, а маркіз частував, та все перепитував ласкаво: «Як животик?»
Б а р о н е с а. То він, певно, хотів просто погратися в лікаря?
Г р а ф и н я. І на цей раз «ну, це… ну, ви розумієте». І на цей раз нагай. А наступного ранку Альфонс каретою трійком коней від’їхав з Марселя до свого замку Лакост. І ні сном, ні духом не відав, що й двох днів не мине, як дівиці донесуть на нього прокуророві, й почнуться неприємності.
(Входить покоївка Шарлота.)
Ш а р л о т а. Пані просить вибачити, що змусила чекати. Зараз вона буде.
Г р а ф и н я. Перекажи господині, що її план — запросити сьогодні і баронесу де Сіміан, і мене — був вельми вдалий.
Ш а р л о т а. Так…
Г р а ф и н я. Звести порок і святість — задум, гідний її зятя. Просто чудово!
Ш а р л о т а. Так…(Збирається йти, не дуже розуміючи, що до чого.)
Г р а ф и н я. Стривай-стривай, Шарлото! Чи ж не ти працювала в мене, а потім утекла й підшукала службу в цьому домі? Чи ж не ти знаєш весь підспідок мого життя? Так, це про мене пліткують пошепки в усіх усюдах, звуть позавічно втіленням диявола. Я не користуюся нагаєм і бонбоньєркою, як маркіз, але на острові кохання моїми слідами змережана кожна галявинка.