Маркіза де Сад
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: «Сінтьося»
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Маркіза де Сад». Краткое содержание книги:
(Шарлота залишається на сцені. Пані Монтрей сідає до секретеру, висуває шухляду, пише й запечатує один по одному три листи. Тим часом Анна розмовляє з Шарлотою.)
Ш а р л о т а. Як там улітку в Венеції, панночко?
А н н а. Чудово. (Замріяно) Небезпека, пестощі, смерть, каламутні канали, хвилі припливу на церковнім майдані, що й не пройти…
Ш а р л о т а. От би побувати там хоч колись.
А н н а. Десь уночі відголос бійки, у вранішній імлі — плями крові на вузеньких містках. Безліч голубів, усе небо в голубах… Настає тиша, лише з площі Сан — Марко чути шерхіт та ніби сердите туркотіння голубів, аж раптом, настрахані, вони зриваються всі разом, несамовито тріпочучи крильми… В усіх усюдах палять його портрети.
Ш а р л о т а. Га? Чиї портрети?
А н н а. Передзвін бринить над каламутною водою, мости без ліку, мов голуби… А потім місяць. Багряний місяць зринає з каналу й осіняє наше ложе, таке червоне, ніби на ньому втратила цноту сотня дівчат. Сотня…
Ш а р л о т а. А як гондоли, пісні гондольєрів? Цікаво?
А н н а. Гондоли? Пісні?.. То з тієї Венеції, що для звичайних людей.
(Пані Монтрей підводиться з трьома листами.)
М о н т р е й. Шарлото!
Ш а р л о т а. Так.
М о н т р е й. Віднесеш цей лист графині де Сен-Фон, а цей — баронесі де Сіміан. Якщо їх не застанеш, перекажеш тим, кому віддаси листи, що я негайно скасовую своє прохання. Зрозуміла?
(Передає два листи)
Ш а р л о т а. Так, пані. (Бере листи)
М о н т р е й. Цей лист — до його величності (на мить замислюється з останнім листом у руці), але до короля я поїду сама.
(Завіса.)
Дія друга
(Вересень 1778 року, по шести роках після першої дії)
(На сцену одночасно виходять: Рене — справа, Анна — зліва)
Р е н е. Анна!
А н н а. Сестро! Я маю для тебе добру новину!
Р е н е. Що за новина? І звідки ти так несподівано?
А н н а (тримаючи над головою якийсь сувій). Хочеш знати — дістань!
Р е н е. Анно! Не дражнися!
А н н а. Ось! Іди сюди!
Р е н е. Ну що за пустощі!
(Обидві у пишному вбранні кружляють по сцені; нарешті Рене вихоплює сувій.)
Р е н е. Що це таке? (Переводить дух і читає.)
«Постанова Верховного суду міста Екс у Провансі. Травня місяця року цього, суд отримав скріплений золотою печаткою королівський едикт про перегляд справи маркіза Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада, ув’язненого у Венсенській фортеці, та, згідно монаршої волі, скасував рішення року тисяча сімсот сімдесят другого. Унаслідок повторного розгляду справи, зазначеному маркізові де Саду винесено такий вирок. Підсудного Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада за образу дією і розтління норовів найсуворіше попередити, оштрафувати на п’ятдесят ліврів та заборонити йому перебування в місті Марселі впродовж трьох років. По сплаті штрафу ім’я маркіза де Сада зі списків ув’язнених негайно вилучити».
О господи! (на хвилю застигає, не в змозі говорити від радощів.)
А н н а. Ну що, сестро, сподобалася новина?
Р е н е. Наче сон…
А н н а. Навпаки, то раніше був страшний сон, а тепер ти прокинулася.
Р е н е. Альфонс на волі. А значить, я теж… Шість років… Анно, пам’ятаєш, як восени, шість років тому, у цій самій вітальні ми разом міркували, як урятувати Альфонса? Це було якраз по тій жахливій марсельській історії. Ти щойно повернулася з Італії, куди їздила потішити серце Альфонсові.
А н н а. «Потішити серце»? Нащо ці недомовки? Адже то давня справа.
Р е н е. Давня… Усе, що я робила ці шість років, наче сплелося у візерунки довкола одного — як визволити Альфонса. Я билася в двері, але ті були, мов кам’яні. Поламала нігті, розбила в кров руки, та їх було годі прочинити.
А н н а. Але ти робила все, що могла.
Р е н е. Проте моїх сил було замало. Матусиними стараннями Альфонс утрапив за ті двері, її ж стараннями вони й розчахнулися.
А н н а. Добре, що ти це розумієш.
Р е н е. Саме тому я й тут у цей приїзд до Парижу. Поки ми з матір’ю ворогували, я зупинялася в готелі.
А н н а. Отож ворожнечі між нами кінець.
Р е н е. Ти зовсім подорослішала… А я… я зістарілася.
А н н а. Нічого подібного! Ти так висяваєш від щастя, що здаєшся молодшою, ніж шість років тому.
Р е н е. Я зрозуміла ось що, Анно: щастя — мов зернятко золотого піску в купі бруду, воно сяє навіть на дні пекла. Що таке для мене щастя? Для сторонніх я — безталанна жінка у гроні нещасть. Чоловік мене зраджував, мало того, потрапив до в’язниці. Довкола мене — жахливі плітки. Нехай би хоч жила заможно, та ба — замок Лакост нема на що утримувати. Останнім часом не вистачало й на дрова, тож узимку тільки було тепла, що в ліжку з грілкою. Через це навіть весна мене не радувала. Та ось зазеленіла навколо замку трава, крізь вікна попід стелею до вистиглих покоїв ринули промені сонця й голоси птахів, наче заспівала величезна лискуча мосяжна сурма, і в мені відродилась надія: день порятунку Альфонса вже близько. Цю мить злодіяння Альфонса й мої нещастя ніби злилися. Адже вони так подібні! Правда, Анно? І злочину, й недолі люди стороняться, мов пошесті, щоб, боронь боже, їм не передалися. Зате просторікувати про них можуть без упину. З Альфонсовим злом ніщо не зрівняється, але моя біда за шість років знеслася до його висот. Тому я й осягнула безмір його самотності в неволі. Ім’я тому, що він чинив, — лиходійство, але тому, чого прагнув, — неможливість. І він один був здатен знову й знову ставити тій неможливості чоло, усі інші, скільки б їх там не було, могли лише наслідувати його для розваги. Альфонс, певно, нікого не кохав… Тебе теж ні.