Маркіза де Сад

М о н т р е й. Цебто доброчесність більше притаманна конюхам, аніж аристократам? У наші часи негідність серед знаті як ніколи наражається на нападки простолюддя, але, гадаю, саме через те, що дворян мають у народі за взірець доброчесності.

Г р а ф и н я. Ні, плебеям набридли чесноти, от вони й намагаються засвоїти порок, що досі був привілеєм панів.

Б а р о н е с а. Не треба сперечатися — ми тут не для цього. Пані Монтрей, усі знають, наскільки ви добропорядна й розважлива, ніхто б не насмілився згадати вас недобрим словом. Вочевидь, воля божа була наділити таку людину розпусним зятем і приректи на муки. Дайте собі розраду, розкажіть усе, як є. А ми обіцяємо зберегти почуте в таємниці.

М о н т р е й. Дякую на доброму слові, пані де Сіміан.

Тепер це майже не до віри, але коли дочка одружувалася з Альфонсом, він мені дуже сподобався. Хіба що трохи легковажний, але такий освічений та обхідливий! А Рене як кохав…

Г р а ф и н я. До того ж через цей шлюб ви поріднилися з королівським домом Бурбонів, чи не так?

М о н т р е й. Так, але я не про це. На початку, в замку Ешофур, мій зять мене попросту причарував. Як було втішно! Альфонс улаштовує вистави. Ми — мої дочки і я — в них граємо…

Б а р о н е с а. О-о, як я вас розумію! Альфонс був лагідний та милий, скільки я його пам’ятаю. Якось у садку я поранилася трояндою. Він не тільки витяг мені з пальця колючку, але й висмоктав кров із ранки.

Г р а ф и н я. Уже тоді йому подобався смак крові.

Б а р о н е с а (обурено). Та ви з Альфонса просто вампіра робите!

Г р а ф и н я. А що, кожен знає, які вампіри лагідні та чарівні.

М о н т р е й. Годі, не треба сперечатися. Хоч як гудити зараз Альфонса, його душа не зміниться.

Навіть у той час, коли ми грали в його виставі, він учащав до Парижу, нібито в справах, а сам, як я пізніше дізналася, відвідував жінок… ну, певної професії…

Г р а ф и н я. Ви хотіли сказати, повій.

М о н т р е й. Ви сміливиця, а в мене язик не повертається на такі слова. Отож Альфонс віддавався розпусті з жінками цього ґатунку. Але то півбіди. Якби я навіть дізналася, що зять у мене блудник, то переймалася б судженням світу, та й годі. Вся правда — що тепер таїтися — відкрилася мені, коли всього через п’ять місяців по весіллі Альфонса раптом ув’язнили у Венсенському замку. Який жах! Я готова була на що завгодно, аби тільки не дізналася моя Рене. Правдами й неправдами я визволила його за два тижні — частково заради доньки, частково через сподівання, що це просто гріх молодості, що зять розкається. Адже Рене всім серцем любила й поважала чоловіка.

Та ба! Що далі, то ясніше я розуміла: то аж ніяк, ні-ні, ніяк не гріхи молодості.

Б а р о н е с а. Я так вас розумію.

М о н т р е й. Відтоді ось уже дев’ять років я веду безнадійну боротьбу за добре ім’я Альфонса, добре ім’я доньки. Я відмовляю собі в усьому, наробила боргів, аби нові й нові вихватки Альфонса сходили йому з рук. А що ж родина де Садів? Старий граф давно перестав дивуватися вчинкам сина — тільки гнівався та картав його. Врешті, п’ять років тому він помер. Мені серце краяло дивитись, як побивався Альфонс. Інколи потаєні в глибині його душі доброта й чистота пробивалися назовні, мов джерело, й годі було сумніватися, що вони йому властиві. Такі хвилі вселяли надію. Але наступне безпутство каламутило джерело, й невідомо було, чи колись воно почистішає знов. А Альфонсова мати? Ця холодна істота без крихти материнських почуттів від дванадцяти років у монастирі. Навіть коли Альфонс одружувався, вона й не подумала продати бодай один з