Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Прочая поэзия » Маркіза де Сад
Маркіза де Сад - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Маркіза де Сад

Электронная книга - «Маркіза де Сад». Краткое содержание книги:

Від перекладача. До перекладу п’єси Юкіо Місіми «Маркіза де Сад» Коли здалеку бачиш міст, вражають краса, легкість, невимушеність, з якою він торкається берегів. Художнику, не підходь ближче, фотографе, не приєднуй до апарата телеоб’єктив! Інакше підеш геть, розчарований та пригнічений, побачивши замість ажурного павутиння незрозумілий тобі безлад грубих сталевих балок. Але ти, інженере, знаєш: легкість і невимушеність — наслідок скрупульозного розрахунку, ти, математику, звик дошукуватися найкрасивішого розв’язку складної задачі. І ти не гірше бачиш і зблизька домірність у фермі мосту, фюзеляжі літака, греблі електростанції. Тобі не в первину, колего-перекладачу, точність розрахунку, повага до дрібниць, поєднання алгебри й гармонії. Але зізнайся: чи ж багато ти зустрічав таких, хто власноруч розрахував і без найменшої похибки збудував свої тіло й душу, життя й смерть, хто працею, невпинною й вивіреною, мов годинниковий механізм, переробив відпущене йому природою на вічний пам’ятник справ своїх? Чи багато з твоїх знайомців спромоглися прокладати власні дороги, сходити на гори, де ніколи ніхто не бував? Читачу, вірю, й ти зрозумієш, бодай спробуєш уявити, що таке братися за нерозв’язну задачу. Як народові жити на крихітних, укритих горами й пралісами островах, відданих на поталу вулканам, землетрусам, буревіям, морським валам? Людині — коротким рядком, порухом пензля, краплиною фарби впритул підійти до незглибимої таємниці прекрасного? Країні — перейняти чужоземні надбання й не втратити власного обличчя, піднестися до найвищих вершин по нищівній поразці у великій війні? А синові цього краю — як осягнути найсуперечливішу постать усіх часів і народів, французького аристократа, королівського в’язня, руйнівника Бастилії, винахідника найреволюційнішого зі світоустроїв, якого й досі жахаються зарівно революціонери й поборники традицій? Чоловікові — поглянути на світ очима жінки, знайти слова, якими вона виливає душу? Першому показати своїм співвітчизникам тих, хто за сотні літ і тридев’ять земель? Спробуй уявити того, кому це під силу… Пробач, якщо зможеш, що й мене, попри недолугість, тягне до нерозв’язних задач. Якщо ж недосконалий мій розв’язок принаймні відволік тебе від повсякдення, — подякуй разом зі мною тим, хто нині допоміг показати його тобі, й тим, хто десять з лишком років тому насмілився зробити так, щоб і ти запізнався з літератором із далеких островів, чиїми книгами більш як піввіку зачитується весь світ.
1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 24
Перейти на страницу:

Р е н е. Кохаю чи не кохаю, не про це мова. Але, мамо, це точно не впертість, і не бажання справити на когось враження… Не знаю, чи зрозумієте ви. Через недавній випадок я доконечно дізналася, чого прагне Альфонс, що він учинив, як про це відізвався світ. Безсонними ночами в замку Лакост я без упину думала про пережите по шлюбі. І тепер я розумію все. Усе, чуєте, мамо! Зернятка, розсипані в моїй пам’яті, раптом у дивовижний спосіб з’єдналися й перетворилися на коштовне намисто. Намисто з рубінів. Червоних, наче кров. Пригадую, в Нормандії, під час весільної подорожі Альфонс зупинив карету серед галявини лілей і сказав: «Ці квіти аж просяться, щоб їх упоїли!» Він лив червоне вино з барильця на білосніжні лілеї та зчудовано дивився, як шарлатові краплі скочуються з білих пелюстків…

Пам’ятаю, коли ми вперше вийшли вдвох на прогулянку замком Лакост, він помітив у сторожці дрова, перев’язані солом’яним перевеслом, і кинув: «Не огидні дровини, а березові полінця, пов’язати б золотим поворозом, — оце було б гарно!»… Під час полювання, теж у Лакості, він вирвав серце з закривавлених грудей упольованого зайця, й зі сміхом мовив: «Умістилище кохання в зайця таке саме, як у людей»… Щоразу тоді мені думалося: то просто його примхи, й тільки нещодавно всі ті випадки об’єднались, і я збагнула їх сенс. Збагнула серцем, не розумом. Якщо розсіяні в пам’яті рубіни раптово зібралися в намисто, — то треба берегти його, як зіницю ока, як найбільшу коштовність. Либонь у далекому минулому, такому далекому, що й пам’ять не сягає, розірвалася нитка мого намиста. І лише зараз я спромоглася зібрати разом розсипані колись рубіни.

М о н т р е й. Ти хочеш сказати, то було приречення?

Р е н е. Ні, не приречення.

М о н т р е й. Але це рубінове намисто розсипала не ти, а Альфонс.

Р е н е. Проте подарував він його мені.

М о н т р е й. В тобі промовляють гордощі й самозакоханість. Ти сама себе занапастиш.

Р е н е. Я ж казала, ви мене не зрозумієте. Так і сталося. Мамо, я спізнала істину. На ній і стоїть моя подружня доброчесність. Чи ви спроможетеся зрозуміти, що каже вам дружина маркіза де Сада?

М о н т р е й. Ця істина — лише нагай і цукерки. Лише безчестя й сором.

Р е н е. Це голос мудрощів, мамо. Так роблять усі. Трапляється щось незвичайне. Вони злітаються, мов мухи на падализну, висотувати свої мудрощі. А щойно труп поховано, занотовують, що дізналися, й вигадують для цього назви. Безчестя, сором абощо. Але мудрощі — це не моє. Я спіткалася з тим, для чого не винайти назви. Легше за все було б погодитися: так, Альфонс — потвора, а я — добропорядна, така, як усі, про яку не почуєш лихого слова.

М о н т р е й. Альфонс таки справді потвора. Порядній людині не варто й силуватися зрозуміти його. А хто спробує, сам лиха не мине.

Р е н е. От тільки так не буває, щоб чоловік був потворою, а жінка — пересічною, такою, як усі.

М о н т р е й. Рене! Невже ти теж…

Р е н е. Заспокойтеся, мамо. На вас, схоже, перекинулася доскіпливість пані де Сен — Фон. Я згодна: мій чоловік — страхіття пороку, але і я буду страхіттям, страхіттям доброчесності. Я стріла те, чому немає назви. Світ каже, ніби Альфонс учинив злочин. Але, як на мене, Альфонс і злочин завжди були єдині; неподільні його посмішка й гнів, його лагідність і лють; пальці, які ніжно вивільняли з шовкової нічної сорочки мої плечі, ті ж самі, які в Марселі упиналися в руків’я нагая, що гуляв по спинах повій. Навіть його збатожені повіями в кров

сідниці й благородні вуста та чисте золотаве волосся належать одному цілому.

М о н т р е й. Ти принижуєш себе, намагаючись поєднати чистоту й бруд. Ти, що носиш ім’я

Монтрей, не можеш мати нічого спільного з тими… з тими жінками певного ґатунку з Марселю. Як прикро мені, твоїй матері, що ти намагаєшся заспокоїти себе в такий спосіб!

Р е н е. Ви знову мене не зрозуміли. Ви, моя мати, не спроможні мене зрозуміти, хоч рятували мого чоловіка, не шкодуючи себе самої. Альфонс — неначе музика, мелодія. Це їй прирекла я вірність. Часом вона лагідно бринить, а часом ляскає закривавленим нагаєм. Але посвисту нагая мій чоловік ніколи не давав мені почути. Тож я й не знаю, чи його розваги заслуговують на пошану, чи на презирство. А знаю й відчуваю всім серцем таке: вірність жінки — не винагорода за те, що подеколи чоловік каже чи робить приємності; підґрунтя її вірності — сутність чоловіка. Поточене хробаками судно пізнає істоту моря саме через червоточини.

М о н т р е й. Тебе обдурено, та й мене теж.

Р е н е. Де ви бачили чоловіка, здатного обдурити жінку?!

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 24
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)