Пригоди бравого вояки Швейка

— У Сараєві це робота сербів, — спрямовував розмову Бретшнейдер.

— Помиляєтесь, — відповів Швейк, — то зробили турки заради Боснії і Герцеґовини. — І Швейк з’ясував свій погляд на зовнішню політику Австрії на Балканах: турки в 1912 році програли війну з Сербією, Болгарією і Грецією. Вони хотіли, щоб Австрія їм допомогла, а цього не сталося, ось вони й застрелили Фердинанда.

— Ти любиш турків? — звернувся Швейк до шинкаря Палівця. — Любиш тих собак нехрещених, адже ж правда, що ні?

— Відвідувач завжди відвідувач, — сказав Палівець, — хай він і турок. Яке діло нам, торговцям, до політики? Заплатив за пиво, сиди в шинку і базікай собі досхочу. Це мій принцип.

Хто б не вбив нашого Фердинанда — серб чи турок, католик чи магометанин, анархіст чи младочех{8} — мені однаковісінько.

— Добре, пане шинкарю, — відізвався Бретшнейдер, який знову втратив надію, що хтось із цих двох зловиться, — але ви згодні, що це велика втрата для Австрії?

Замість шинкаря відповів Швейк:

— Авжеж, втрата, цього ніхто не може заперечити. Жахлива втрата, бо хіба ж Фердинанда можна замінити якимсь пришелепуватим йолопом. Шкода тільки, що він не був товстіший.

— Що ви хочете цим сказати? — ожив Бретшнейдер.

— Що хочу сказати? — охоче відповів Швейк. — Ось що: коли б він був гладший, то напевно б вже ґеґнув від паралічу ще тоді, коли ганяв бабів у Конопішті, які в його лісництві збирали хмиз і гриби, і тепер не вмер би такою ганебною смертю. Адже подумати тільки: небіж найяснішого пана цісаря, а вони його застрелили. Таж це ганьба, всі газети про це пишуть. У нас в Будейовіцах на ярмарку проштрикнули у сварці одного торговця худобою, на прізвище Бржетіслав Людвік{9}. У нього був син Богуслав, і от куди б той бувало не прийшов продавати свиней, ніхто у нього нічого не купував, а кожний говорив: «Це син того, проштрикнутого, він теж, мабуть, добра каналія». Кінець кінцем, йому нічого іншого не залишалося, як стрибнути в Крумлові з мосту у Влтаву, потім довелося його звідти витягати, довелося воскрешати, довелося з нього воду викачувати, і все ж таки судилося йому сконати на руках у лікаря, коли той йому щось впорснув.

— Ну й дивні ви робите порівняння, — значуще промовив Бретшнейдер, — говорите спочатку про Фердинанда, а потім одразу ж про торговця худобою.

— Ні, я порівнянь не роблю, — запротестував Швейк. — Боронь Боже, щоб я хотів когось із кимсь порівнювати. Пан шинкар мене знає. Правда ж, я ніколи нікого ні з ким не порівнював? Я тільки не хотів би бути в шкурі вдови ерцгерцоґа. Що ж вона тепер робитиме? Діти — сироти, маєток в Конопішті без господаря. А виходити ще раз за якогось іншого ерцгерцоґа? Яку з цього матиме користь? Поїде з ним знову до Сараєва і вдруге залишиться вдовою. Кілька років тому був у Зліві біля Глибокої один лісник з таким паскудним прізвищем Піндюрка. Застрелили його браконьєри, і залишилася після нього вдова з двома дітьми. За рік вона знову вийшла заміж за лісника, Пепіка Шавловця з Мидловарів. Та що ж, і того ухекали. Тоді вийшла заміж втретє і знову ж таки за лісника та й каже: «Бог любить трійцю. Якщо і тепер не пощастить, то вже сама не знаю, що вдію». Ясно, що і цього застрелили, а вже мала з тими лісниками шестеро дітей докупи. Пішла вона до канцелярії князя в Глибоку скаржитися, якого вона з отими лісниками клопоту зазнала. Тоді їй порадили Яреша{10} з Ражицької вежі, що сторожував біля ставків. Але що ви на те скажете? Втопили його під час риболовлі у ставку. І від нього мала ще двоє дітей. Потім узяла собі вихолощувача з Воднян, так той її раз уночі шарахнув сокирою і сам добровільно на себе заявив. Коли його потім в окружному суді у Пісеку вішали, він відкусив священикові ніс і сказав: взагалі, мовляв, ні в чому не кається, і до того ж говорив щось дуже погане про нашого найяснішого цісаря.