Втомлені гори

То ж чи може в Бога вірить Той, хто люд наш обікрав? 17.4.2007 р. ЯНИЧАРИ Над нами, куди б не сягнули в блакить – Все небо, і небо, і поле пашить. Всі пишуть про те, як листочки тремтять, Але не про те, чому люди мовчать? Як шефа нема – то хоробрі такі, Що рот не закриєш хустинкою, ні! А варто їх шефу з’явитись в вікні – Як тут же відразу стають, як німі. Стоять перелякані, мов боягузи, Які – так як тільки – так зразу й в рейтузи. – Чому? – я запитую, – ви замовчали, Немов не тутешні ви, а – яничари? Чи то наші люди і спраді чудні? Коли ж в них проснуться вже справжні півні? 12.10.2001 р. БІЛА ЖУРБА Я тебе виловив з віків, Бо цього дуже я хотів, І от ми стрілися з тобою – Як білий лебідь із журбою. 27.5.2005 р. ДУРЕНЬ З ДУРНІВ Я не дотягнувся до цивілізації Руками своїх мрій, Це стало привілеєм казнокрадів, Пройдисвітів і повій. І що я можу зробити, що я такий, Як кажуть у простонародді, дурний?! Не крав я в житті ні в кого, Був батько з таких, Отож, і говорять люди: Він дурень з дурних. 28.10.2001 р. ДИРЕКТОРСЬКА ПОСАДА Я не належу до отих, Що народились плазувати, Й лизать не стану будь-кого І за директорську зарплату. Потрібно знать собі ціну, І знать ціну своєму "тату", І за порядність шанувать, А не директорську посаду. 18.6.2004 р. МОЯ РОДИНА І ніхто не знає, і ніхто не чує, Хто в моєму серці днює і ночує. Світить ясно Сонце, до людей сміється, І мабуть, від того серце моє б’ється. Б’ється, бо навкруги люди, живі люди, Тому й дихать хочеться нам на повні груди. І ніхто не знає, і ніхто не чує, Хто в моєму серці днює і ночує. А в моєму серці – мій народ єдиний, Бо весь світ навколо – то моя родина. 3.5.1959 р. ПОКИ ЖИВЕ ЛЮБОВ Поки в душі любов живе, Ото людина і живе. 14.10.1992 ЧИ НЕ ТАК В ЖИТТІ ВЕДЕТЬСЯ? В Ірпіні, в краю лісному Новий дім будується, З цегли, блоків і бетону Швидко комплектується. Серед сосен і беріз, Біля шляхоброду, Де козацькі ватажки Пили з кіньми воду. На одну з таких будов Був і я подався, А тому, як кінчив школу – У похід зібрався. І до мене /це я знав/, З різних кінців світу, Будуть люди приїзжать Поклонитись цвіту... Цвіт життя, що вдалині, В річці, що хлюпоче, Й захотілося мені, Що в душі клекоче.– Вилить щиро в моноліт З цегли і бетону, Щоб відчути інший світ З шовку і бастону. За що дякував собі, За свою удачу, Що в нелегкій боротьбі Сам себе я бачу. І за приклад я не брав Я братву ту браву, Що живе усе життя, Тільки на халяву. Тих, яким би погулять, Побрикать, почаювать... Я до цього добавляю: Поки руки, ноги маю, Буду, буду працювать, Рай для діток будувать. І хоч їх я ще не маю, Але вже надію маю. Не у мене, так в сусіда, І таке маленьке, бліде.. – Мамо,– каже,– де наш дім, Жити будемо в якім? Спершу вірш хотів писати Все ж пішов я будувати. А писати не для нас, Так сказати в добрий час. Є без нас паперомари З-за яких не раз я марив, Й хоч проклять їм не бажав, Але їх не поважав. Пишуть все одну й ту тему, Взяв якийсь зразок за схему, Все про трактор, серп та молот, Та ніхто із них про голод. І вважають, що поети, Бо римують вже куплети. Про бідняцьку пише хату, А сам дивиться на Штати. О, поете, негодиться Так вже зверхньо гонориться, Бо оті ідеї гучні, Всі для вас не будуть влучні. Хай й редактору твій вірш, Буде, ніби дуля в хвіст... Все ж бажанно, щоб громада Була дуже тобі рада. От і я пишу вірші, Й знаю: вам не по душі. Й знаю: їх не надрукують – Так мої думки віщують. Я хоч часом і жахаюсь, Та ніскілечки не каюсь, І на вас не ображаюсь, Бо в майбутньому надіюсь – Крізь пісок я не просіюсь. Ваші ж всі вірші епічні,