Українське письменство

Можна думати, що такі й подібні поезії визначили другий великий (поряд з перекладами) відділ віршованих творів Старицького — його монологи на громадянські теми, заклики, віршовані тости і т. інш. Сюди належать: «На проводи» (М. П. Драгоманову), «Нива», «Учта», «Хай тепер рида моя кобза сумна», «Редакторові», «До молоді», нарешті — «На страстях» із звичайним тодішнім трактуванням Христа, як соціального реформатора[237]. Той же характер мають поезії, писані на випадок — віршовані некрологи, ювілейні згадки: «На смерть Ковалевського», «На смерть Кониського», «На спомин Котляревського» (століття українського письменства). Треба думати, саме цей відділ поезій і зважився на характеристику Старицького, як поета молодої української інтеліґенції 70—80-х років, що знайшли в нім «найкращий вираз своїх задушевних ідеалів» в добу найбільшого лихоліття українського слова[238].

Нарешті, третя царина поетичної діяльності Старицького — його інтимна лірика. Франко у своїй статті висловив був думку, що в ліриці Старицького переважає «злоба дня» і дуже мало матеріалу можна знайти для характеристики «власної душі поета та його безпосереднього оточення». Інші критики про особисту лірику навіть не згадують. На думку Ів. Стешенка, у всіх поезіях Старицького особистого змісту знати громадянсько-елегійну ноту; породжені вони «чутливою душею поета, що не могла бути байдужа до громадських страждань»[239]. Але тим часом цих непомічуваних звичайно поезій особистого змісту у Старицького не так мало: «Чом не весел, мій соболю», «У пишному салоні», «Сльоза», популярний «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна»), «Ждання», «Зорі, зорі, ясні очі», «Мій рай», «Мов бачу тихую оселю» (дуже подібну до фетівської «Деревни» — «Я помню приют ваш печальный»), «Як часом у тебе заграє», «На озері» і т. ін., не переглядаючи поезій, друкованих по галицьких виданнях 60-х рр. і не запроваджених до збірки поезій 1908 р.