Українське письменство

Питання, в якій мірі Старицький кував слова, надавав своїй мові штучних окрас, не властивого народній говірці букета, ніколи, власне, не піддавалось докладному дослідженню. Тільки побіжно, в статті своїй про «Пушкіна в українській літературі», поставив його П. Филипович. Переглянувши тогочасні словники, він показав, що так звані «ковані» слова Старицького здебільшого зустрічаються у Недільського та Желіхівського, Піскунова тощо, що він ніде не виходить за межі лексичного репертуару західноукраїнських авторів[231]. Отже, різниця між ним і Щоголевим, що теж любив словникові знахідки, хіба лише та, що Старицький волів одриватися від мови рідного йому Посулля задля подільських та волинських слів, на той час як Щоголів не відходив в основі від «чистого, ничем не испорченного языка» «смежных порубежий Харьковской и Полтавской губерний». Взагалі можна повторити з повною вірою (поки немає детального досліду), слова давнішої характеристики, що до «новаторства в мові» він «ставився дуже обережно, уважно зважуючи право на існування кожного нового слова, неодмінно ґрунтуючи його на народом закладених підвалинах»; а його репутація безцеремонного «коваля» була однією із тих репутацій, які формуються і живуть незалежно від їх носіїв і які звичайні в лінивому громадянстві, що любить ліпити «ярлички», боронячись ними від обов’язку думати та перевіряти.

Подібно як у справах мови, дуже обережно тримався Старицький і в справі перекладання. Воюючи за право української мови на літературне поширення, він не розривав різко з традиційними методами перекладання-переспіву. В перших із перекладних своїх речей він не від того, щоб зукраїнізувати побутовий антураж (ми вже бачили те в перекладі лермонтовської «Родины»), використати образи та мотиви української пісні. В першій редакції перекладу пушкінського «Зимового вечора» рядки: «Спой мне песню, как синица / Тихо за морем жила, / Спой мне песню, как девица / За водой поутру шла» — він переробляє так: