Неболови

— Молоко, письмовий стіл! Молоко, письмовий стіл! — знову застрибав він поряд.

Оскільки все домашнє молоко на базарі вже розібрали більш спритні покупці, Неонілі Семенівні довелося поступитися принципами та купити його в супермаркеті, у скляній пляшечці. Вона довго її вивчала, звіряла дату виготовлення й термін споживання і врешті, скривившись, понесла на касу. Дорогою Миколка прихопив пачку цукерок, які тепер не могла в нього відібрати жодна сила, ані земна, ані небесна, тому їй довелося розщедритися ще на два десятки гривень. Поки Неоніла Семенівна рахувала решту, в очах її стрибали доларові знаки, наче на екрані грального автомату, на якому зірвали джек-пот, а конверт з одежної шафи в її уяві вмить схуд на кілька купюр.

Із супермаркету, як і було обіцяно, вони пішли вибирати письмовий стіл для майбутнього школяра. Вона раз по раз хапалася за серце, коли в магазинах Миколка показував пальцем на найкрасивіші — і найдорожчі — моделі. Сама ж приглядалася до найпростіших, але функціональних. Їй раптом спало на думку, що до стола не зайве було б купити зручного стільця. Неоніла Семенівна вже уявила наступну трансформацію конверта, тяжко зітхнула та потягла онука до виходу. Їй треба було ретельно обміркувати та обчислити всі можливі варіанти. Адже, крім рятівного конверта, допомоги їм з Миколкою чекати було нізвідки.

Серце Неоніли Семенівни почуло недобре ще на підході до будинку. Як могла, вона пришвидшила крок, тягнучи за собою Миколку. Біля її під’їзду скупчилося чимало людей. Трохи далі, під старою абрикосою, біля калюжі, яка не висихала навіть у найспекотніші дні, стояв заляпаний брудом міліцейський «бобик». Двері в ньому були відчинені. Міліціонер, котрий сидів на місці водія, виставив із кабіни ноги, відтираючи ганчіркою формені брюки. Інший міліціонер стояв перед натовпом і щось записував на аркуші паперу, поклавши його поверх теки. Поряд з ним — бізнес-леді Ліля, у сірому елегантному костюмі та туфлях на підборах. Видно, примчала прямісінько з роботи. Вона щось пояснювала міліціонеру, збуджено жестикулюючи. Люди навколо стиха гули, наче бджолиний рій. Неоніла Семенівна вихопила поглядом скорботне обличчя Романівни. Підійшла впритул, відчуваючи, як серце лунко пульсує в грудях.

— А ось і Царик! — різко тицьнула в неї пальцем Ліля. Міліціонер із лейтенантськими погонами тяжко зітхнув і послинив олівця. — Де вас чорти носять півдня? — Обличчя Лілі було в червоних плямах, очі заплакані, з розмазаною косметикою. — Поки ви десь швендяли, нас обчистили!

— Обчистили? — повторила за нею Неоніла Семенівна, ще не розуміючи значення цього слова, немов пробуючи його на смак.