Неболови

Міліціонер присвиснув.

— Нічого собі. А так по вас і не скажеш. Де ж ви таку суму назбирали?

— Донька в Італії працює, — повторила свою легенду, яка колись була правдою.

— Он воно як. Тоді це, напевно, хтось із ваших знайомих. Хто в будинку знав, що донька вам допомагає?

— Та всі знали, я з цим не крилася. — Сидячи долі, Неоніла Семенівна втомлено потерла очі. Голова була порожня і важка, як закопчений казан, і хотілося спати.

— Ви когось підозрюєте? — не вгавав страж порядку.

— Я… ні… не знаю… нікого, — розгублено глянула на нього знизу.

— Ех… Шкода. — Той почухав потилицю і вдягнув фуражку. — Зараз ви напишете заяву, а ми опитаємо сусідів, може, хтось щось бачив чи чув. Та не побивайтеся ви так, знайдемо ми ваші гроші. Або донька ще заробить. Теж варіант…

Напівпритомна Неоніла Семенівна вже не слухала його, цілком поринувши у власне горе.

— Бабусю, — у двері заглядав забутий на вулиці Миколка, — а чого ти на підлозі сидиш?

Вона поглянула на онука, такого рідного, маленького і беззахисного, і вперше за кілька років заплакала. Її залізобетонна сила волі дала тріщину.

Міліціонери склали протокол і скоро поїхали, давши обіцянку подзвонити, якщо у справі з’являться пі­дозрювані. Перед Миколкою Неоніла Семенівна вдавала, що нічого не сталося, і рухалась як робот: по другій вклала його спати, напоївши купленим у супермаркеті молоком; накрапала собі в склянку валер’янки й вихилила одним духом; поскладала розкидану білизну; поговорила з Лілею, у якої, окрім чималої суми грошей, зникли коштовності та дорогий ноутбук. Та наполягала, що треба негайно дзвонити Катерині, а Неоніла Семенівна викручувалась і казала, що зробить це завтра, коли трохи заспокоїться. Телефон у її квартирі ще минулого місяця вимкнули за несплату.

Сусіди в один голос стверджували, що ніхто з незнайомців до під’їзду не заходив. Щоправда, потім згадали про двох хлопців з кабельної компанії, які начебто приїхали на виклик у дванадцяту квартиру. Як згодом з’ясувалося, до тієї квартири вони так і не дійшли. Обличчя хлопців бабусі на лавці не розгледіли за бейсболками з великими козирками, прийшли ті пішки чи приїхали на авто — теж не могли сказати.

Неонілі Семенівні здалося, що вона чує, як сухі грудки землі сиплються на труну, у якій похована її надія на повернення грошей. У голові тенькала одна думка: як жити далі, коли не залишилося грошей навіть на харчі для Миколки? А у вересні ж школа… Добре, хоч заміну зламаного замка взяла на себе Ліля. Дверний дзвінок тихенько ­писнув, наче хтось несміливо натиснув на кнопку і враз передумав. На порозі стояла Романівна.

— Я тут подумала… ну цей… ось, тримайте, — буркнула вона і простягнула кілька зім’ятих у долоні купюр. — Тут небагато, але на кілька днів вистачить, поки донька не пришле. — Романівна тицьнула гроші в руку сусідки і важко почовгала сходами нагору.