Неболови

Позбувшись візуального контролю, Неоніла Семенівна з полегшенням зітхнула. Ці старі шкапи не втрачали нагоди, аби встромити свої допитливі носи в її життя. Відчували, мабуть, що насправді не все так гладко, як вона описує. Вона крокувала тротуаром, тримаючи за руку Миколку, який вистрибував, наче козеня, а в голові її роїлися тяжкі спогади.

Катерину, Катю, Катрусю, свою єдину доньку, Неоніла Семенівна народила пізно, аж у сорок років, причому була незаміжня. Замолоду вередувала і чекала на принца, а отямившись, зрозуміла, що всі жінки її віку мають уже майже дорослих дітей. І тут її здолав материнський інстинкт. Захотілося і собі, доки не пізно, колисати на руках тугенький верескливий згорток.

Хто був батьком Катерини і де їхні шляхи перетнулися, Неоніла Семенівна не зізнавалася нікому, навіть доньці. Любила її без тями, пестила, наче квіточку, не звертаючи уваги на недоброзичливі погляди сусідів та знайомих. Катруся росла маминою мазункою — дів­чинкою вередливою та егоїстичною, утім, Неоніла Семенівна воліла цього не помічати. Панькаючи свою «квіточку», вона частенько відмовляла собі в найнеобхіднішому, аби лиш доня всміхалася.

Сама Катя була цілковитою протилежністю матері: її не цікавили високі матерії та культурний розвиток, коло її інтересів обмежувалося грішми, шмотками та хлопцями. Скільки разів Неоніла Семенівна забирала її вночі з п’яних дискотек, витягувала із чужих автомобілів та обіймів сумнівних чоловіків. Усе їй пробачала. А як же інакше — усе-таки єдина донька, рідна кровиночка.

Горя прикупивши, Катруся закінчила університет, з якого її двічі відраховували, і одразу ж після випускного зникла на цілий рік. За цей час Неоніла Семенівна постаріла на півжиття.

Повернулася Катя не сама, а з немовлям на руках — з Миколкою. Голодна, вихуділа, у лахмітті, уся наче зламана механічна лялька. Мати пробачила, прихистила, обігріла, нагодувала, взула, вдягла — і доньку, й онука. Катерина й сама наче змінилася — стала розсудливою, відповідальною та турботливою, могла годинами бавити Миколку, не вимагаючи допомоги від матері. Коли Неоніла Семенівна покинула роботу в клубі, на яку вже не ставало ні сил, ні часу, усім трьом довелося животіти на її пенсію. Тоді Катя й вирішила поїхати на заробітки до Італії. Не дизайнером — кому там потрібні дизайнери з купленим дипломом, без досвіду роботи та знання мови? Такою ж наймичкою-доглядальницею старих синьйор, як і донька Романівни.

Спочатку все велося добре. Катя невтомно міняла судна, куховарила та прибирала, відсилаючи майже всі зароблені в далекій чужій країні гроші матері й сину. Саме тоді в них у шафі й оселився непідписаний конверт із різнокольоровими купюрами. Рідко дзвонила — бо ж міжнародні розмови дорогі, тремтливим від сліз голосом відповідала на щебетання Миколки. А потім знову зникла. Ураз. Неоніла Семенівна обривала телефони італійських синьйор, які не розуміли нічого, крім імені «Катаріна». Усе дарма. Синьйори не знали про Катаріну. Посольство теж не допомогло, адже працювала Катя нелегально. Неоніла Семенівна вдень дбала про Миколку, а безсонними ночами думала про Катю. Про її особисту трагедію не знав ніхто у дворі.