Неболови
- Автор: Ілюха Юлія
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-722-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Неболови». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-722-0
© Ілюха Ю., 2016
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2016
Кімната, що слугувала Неонілі Семенівні та Миколці і спальнею, і вітальнею, була так само крихітною та бідно обставленою. Шафа, диван, дитяче ліжко, журнальний столик, застелений в’язаною серветкою, із телевізором «Берізка» на ньому, торшер та модний за часів СРСР червоний з чорним килим на стіні — оце й увесь нехитрий скарб, нажитий за шістдесят сім років. Місця в кімнаті було вкрай мало — прохід між диваном та ліжком Миколки був не більше ніж півметра, та й він зникав, коли вона на ніч розкладала своє ложе.
За вікнами крихітної квартирки буяв гуляка-травень, повітря п’янило ароматом бузку, червоними іскрами пломеніли на квітниках умиті дощем тюльпани, на мокрій бруківці в багряно-жовтих променях призахідного сонця обіймалися закохані пари, і то тут, то там було чути дзвіночки щасливого дівочого сміху… А Неоніла Семенівна думала тільки про те, де онук учитиме уроки, коли у вересні піде до першого класу, і раз по раз занепокоєно позирала в бік шафи, у надрах якої ховалися різнокольорові аркушики такого вкрай важливого паперу.
Сім тисяч шістсот двадцять дев’ять доларів, дві тисячі двісті сорок два євро, чотири тисячі двісті п’ятдесят сім гривень. Неоніла Семенівна вдруге за вечір перерахувала гроші та замислилась. Якщо цього місяця купити Миколці письмового стола, то доведеться знову «брати в борг» у шафи, потроху тягнучи із заначки на харчі. Не собі, ні — на собі вона вже давно навчилася заощаджувати. Миколці. Онукові треба і молочка, і рибки, і м’ясця. Та й цукеркою іноді треба дитину побалувати. Сама ж вона звикла до убогого раціону: макарони, пісний борщ та консервація, якщо пощастить улітку купити овочі задешево. Ні, краще почекати до пенсії. Хоча, навіть якщо вона придбає той стіл просто зараз, місце для нього в квартирі все одно не з’явиться.
Жінка обвела поглядом кімнатку. Письмовий стіл за габаритами не входив у жоден закуток. Як той буриданів осел, Неоніла Семенівна вже третій місяць не могла вирішити, що робити зі столом, хоча варіантів було лише два.
Вона зняла окуляри та втомлено потерла очі; зібрала гроші та поклала їх у конверт. Аби записати Миколку в школу в їхньому мікрорайоні, яка через шефство місцевого олігарха вважалася елітною, вона доклала стільки зусиль, що тепер не могла спасувати перед такою дрібницею, як письмовий стіл. Її онук буде вчитися і здобуде найкращу освіту! Доки вона жива.
Поглянула на Миколку. Той спав на спині, довірливо розкинувши руки. Біляві кучері розметалися на подушці. «Ну чисто тобі янгол!» — у замилуванні сплескували руками сусідки, коли Неоніла Семенівна з онуком ішли гуляти в парк чи на базар по молоко. Тоді вона розправляла плечі, немов скидала із себе тягар своїх «за шістдесят», та гордовитою ходою молодиці повільно йшла, мов дефілювала на подіумі, час від часу ніжно поправляючи Миколчині кучері.
Онук поворухнувся вві сні й схлипнув. Він тільки недавно перестав боятися спати сам. Неоніла Семенівна обережно, щоб не розбудити, поцілувала повітря над його лобиком. На верхній губі в хлопчика виступили дрібні краплинки поту — у кімнаті було задушливо. Жінка тихенько підвелася й вийшла на кухню відчинити кватирку. Під вікнами в бузкових хащах хтось голосно сварився. Чоловічий голос вимагав пояснень за слід від смачного поцілунку на шиї, жіночий лише монотонно повторював, що то слід від рук масажиста. Прислухавшись до сварки ще хвилинку, Неоніла Семенівна рішуче зачинила кватирку. Ще Миколку розбудять своїми криками, травневі коти. Вона повернулася до кімнати й сіла на ліжко; сховала під подушку пухкий конверт. Клацнув вимикач торшера — лягла, не вкриваючись. Усю ніч їй снилися письмові столи. Вони сунули на неї грізною армадою, а вона тікала, міцно притискаючи до грудей конверт.
— Доброго ранку, Неоніло Семенівно! — Сусідки, які, здавалося, жили на лавці біля під’їзду, за звичкою називали її по імені та по батькові ще з того часу, як вона працювала завідувачкою в місцевому будинку культури, хоча позаочі кликали просто Синьйорою. — Щось ви сьогодні пізненько по молочко, пізненько… Заспали? Чи онучок вередував? Не схоже на Миколку! А як ваша донечка поживає, коли приїде з Італії синочка провідати? — сичали вони одна перед одною з удавано доброзичливими посмішками.