Кров Дракона. Хто із нас жертва?
- Автор: Мулик Назар
- Серия: Кровь дракона #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Кров Дракона. Хто із нас жертва?». Краткое содержание книги:
Магічний світ стає сильнішим і небезпечнішим для людей та королівств, особливо через свого очільника — Самаеля, чия жага до влади межує лише із його силою. Королі готуються до нових звершень, а люди молять богів про спокій та мир…
Фалмін — вбивця драконів та чоловік із поглядом самої Смерті, зробить усе заради єдиної доньки та її безпеки. Головне питання лише в тому, яку ціну доведеться йому сплатити.
— Ану, рви його роти, бігом! — заверещав Грівар і всі прийнялися швидко пакувати речі.
Гноми заметушилися, почулася відбірна лайка, супроводжувана стусанами Грівара, який контролював процес. Попри свій малий зріст, літали коротуни взад-вперед, наче рій бджіл. Лише Фалмін здавався спокійним і справді, не поспішав. Обережно вмостив арбалет на спині Гора, потім скрутив своє покривало й запхав в сумку. Можна сказати, був готовий вирушати.
Гномів аж ніяк не можна було назвати спокійними. Грівар і Гібді, один поперед одного кричали, вигукували накази. Метушня здійнялася дійсно страшезна.
— Дідько, де мій чекан [3]? — крикнув Гібді. — Хтось бачив мій чекан?
— А мій ремінь? — вирячив очі Іллі. — Мені його дружина подарувала!
— А мою люльку? — крекнув Бортуг, але за мить згадав, що в нього не було люльки.
Фалмін ще трішки подивився на цей гамір, але врешті вирішив пожаліти власні нерви, мовчки скочив у сідло, взяв у руки віжки й направив Гора в бік Чорних гір. Гноми здивовано поглянули йому в спину.
— Ей, вояче! — окликав його Гібді. Фалмін зупинив коня, але голови не повернув. — А як же ми?
— Поки ви тут будете сваритися та кричати, наче баби на базарі, усі наші конкуренти уже запишуться на турнір, а ми пролетимо. Тому, бодай хтось із нашої компанії повинен взяти участь.
— А як же ми?! — знову запитав Гібді.
— А що ви? Якби хотіли, одразу б зібралися. Твій чекан, Гібді, лежить під покривалом, а твій ремінь, Іллі, у тебе на штанях. Тому, як таких проблем немає, варто лише включити голову.
Гноми дурнувато перезирнулися. Гібді сплюнув, вирячивши очі.
— Якби мені хто раніше сказав, що людина буде кмітливіша за гнома, я б тому хаму наплював в морду. Але ти, Фалміне, маєш у мене імунітет. Та і хамом я тебе не вважаю.
Чаклун, впершись в луку сідла руками, вперше за довгий час усміхнувся.
Пустився лапатий сніг, а температура опустилася нижче нуля. Усі почали мерзнути, тому прискорили свій рух. Як виявилось, поспішали вони даремно. Принц відпочивав і навіть не потішив учасників своїм видом. Замість нього вийшов низький чоловік у синій мантії, що падала до самого долу. У руках тримав металевий посох із кулею на кінці. Чародій.
— Вельмишановне панство, — казав він із неприкритою пихатістю, — кожен одягніть на шию медальйони, що лежать у цій скрині, — чародій вказав лівицею на обковану металом скриню, що стояла поруч із шатром принца.
— А нахрін воно нам? — запитав Грівар, вперши руки в боки.
— Задля того, аби ми могли бачити, як ви боритесь із почварою, — пояснив спокійно маг, при цьому неприязно посміхнувшись.
Усі учасники знизили плечима, одягнули на шию маленький медальйончик із синього мінералу. Чародій посміхнувся. На цей раз привітно.
— Ну що ж, шановні воїни, а тепер розпочинається ваша маленька пригода, — чародій покликав до себе юного хлопчину. Почервонілий з обличчя юнак мав такий вигляд, наче тільки що викупався в сажі, а одяг дістався йому ще від прадіда. — Юний Колпик покаже вам дорогу до монастиря, в якому засіла ваша ціль.
— Монастиря? — одразу почулося із юрби.
— Саме так. Річ у тім, що неподалік є монастир святого Орогіра [4], який колись побудували давні люди, але нещодавно там завівся дракон. Питання є? Чудово, немає. Ну що ж, а тепер, коли усе ясно, можете вирушати. Нехай прибуде з вами благословення богів.
Більше ніхто й ні про що не міг запитати в чародія, той спокійно розвернувся та зайшов до шатра, на вході до якого стояло двоє гвардійців в міцних емальованих обладунках та із алебардами [5] в руках.
Усі мисливці як один поглянули на Колпика. Хлопчина мовчки показав учасникам на Чорні гори, які вже майоріли на горизонті.
— Щось мені тут не подобається, — озвався Гібді, коли вони усім гуртом вийшли на битий шлях. — Принцик щось мудрує.
— Наприклад? — запитав для підтримання розмови Фалмін, хоча йому, чесно кажучи, було однаково.
— Дуже дивно, що він не вийшов до нас і не дав свої настанови. Є незвичним і те, що чародій швидко пішов, навіть не давши в себе про щось розпитати.
— Принци і чародії — це пихатий народ, Гібді, тому ніколи не дивуйся їхнім дивацтвам, оскільки ми для них просто інструмент, іграшка.
— Ти настільки впевнено про це говориш, наче уже відчув це на своїй шкірі.
3
Чекан — різновид бойового кавалерійського молота-топірця із вузьким недовгим лезом.
4
Монастир святого Орогіра — побудований на честь ченця Орогіра, який у 1024 році привів на землі Тальгрієна групу священнослужителів, прозваних в народі «божими пасторами». Саме із них розпочалося утвердження на деяких територіях материка віри у єдиного бога.
5
Алебарда — різновид держакової холодної зброї Складається з держака та прикріпленої до нього бойової частини, яка спочатку була комбінацією двох головних елементів: бойової сокири та списа а також додаткових: чекана, бойового молота, гаків тощо.