Легенда золотої кицьки
- Автор: Петухова Ксения
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-1515-76-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда золотої кицьки». Краткое содержание книги:
Інтелектуальний детектив молодої авторки може стати непоганим сценарієм сучасного фільму, а читача змусити замислитися над вічними питаннями любові й зради, збагнути цінність кожної хвилини в світі, що постійно випробовує на міцність кожного з нас. Водночас, книга стане чудовим засобом розваги та відпочинку.
Я одразу подумав, що міг би зателефонувати додому, дізнатись, як мати…
До того ж було б добре якимось чином взнати, чи пов’язали у міліції смерть Ігоря з моїм зникненням? Шансів, що хтось сторонній міг знати про мій зв’язок із тим карликом-наркоторговцем, майже не було. Я намагався бути дуже обережним, коли навідував Ігоря: завше обирав пізні години, стежив, аби бабусі на ганку чи цікаві сусіди ніколи не помічали мого відбуття, не лишав навіть відбитків. Пляшку алкоголю, що стала останнім гостинцем для проклятого карлика, разом із порожніми філіжанками я викинув у Дніпро тої ж ночі. Ніхто не мав здогадатись, що я винен у вбивстві.
Та й друзі, які дали мені адресу Ігоря, вже давно не зв’язувались ані з ним, ані зі мною, а може, навіть встигли покинути країну… Принаймні, так було написано на їхніх сторінках у соціальних мережах. Мої знайомі по інституту не відрізнялись великою любов’ю до вітчизни, тож при першій-ліпшій нагоді злиняли в Європу…
— Ти про що так замислився, кицику? — почув я насмішкуватий голос своєї супутниці.
— Кицик?
— Ага. Я ж Кицька. Будеш моїм кициком, — знову засміялась Свята і прийняла з моїх рук свою велику торбу із реліквією, через яку, по суті, ми з нею і опинилися тут, на нічній вулиці приморського містечка. — У мене, здається, було видіння.
— Знову?
Свята здавалась напрочуд веселою. Вона йшла попереду, ледь не підстрибуючи, незважаючи на те, що тримала у руці малинову торбу із скринькою і кинджалом у ній. Містечко дівчина знала непогано, тож я довірився їй і йшов трохи позаду. Її довгі ноги прикували до себе мої очі, і кожного разу, коли я вже хотів відвести погляд, аби роздивитися гарненькі паркани будиночків чи зелені кущі, що обвивали стіни будівель із цегли, прикрашеної морськими мушлями, коротка спідничка задиралася на якусь мить, наче нагадувала мені, куди варто дивитись.
— Знаєш, Ляля теж скептично ставиться до моїх пророцтв.
— Ну, хоч у чомусь ми з нею можемо знайти спільну мову, — посміхнувся я, згадуючи страшненьку подругу Святи.
— А знаєш, чого вона тобі так не подобається?
— Я не казав, що вона мені не до вподоби.
— Ти дуже голосно про це мовчав, — знову посміхнулась дівчина і порівнялась зі мною, аби бачити моє обличчя при розмові. — Проблема Лялі у її душі. У неї чоловіча душа і жіноче тіло. Вона не може ужитися сама із собою… Причому не може ужитися у прямому сенсі цих слів.
— Вона намагалась накласти на себе руки, — здогадався я.
— Еге ж бо. Так ми й познайомились із нею. Вона хотіла стрибнути із моста Патона у Дніпро. Не факт, що вона вбилася б, але немає сумнівів, що зробила б собі лихо.
— Ти її відмовила від того?
— Так. Я поверталась пішки після концерту…
— Пішки? — здивувався я.
— Ну, інколи буває таке. Хочеться походити по місту, коли ввечері воно прикрашене яскравими вогниками ліхтарів та неонових написів. До того ж, мене вела моя кицька. Вона вела мене туди, де я була потрібна… Із Лялею можуть знайти спільну мову лише лічені на пальцях люди… Мені пощастило — я маю на неї вплив.
Я замислився. Дивно, але зараз я відчув якусь схожість із Лялею. Мої проблеми були геть іншими, але Свята втрутилась у моє життя у найризикованіший, найнервовіший та найнебезпечніший момент… Може, у неї й справді є певний дар?
— То що там за видіння у тебе зараз було? — спитав я нарешті.
— Ну, то навіть і не видіння. Просто мені здалось, що я побачила на вокзалі кицьку. Вона сиділа коло ліхтаря і терлася об якийсь рекламний плакат.
— І що з того? Тут багато котів усяких.
Свята замовкла і з дивним виразом обличчя подивилася на мене, а потім знову посміхнулась:
— Та нащо ти мене слухаєш? Я ж лише блондинка, ще й дивакувата.
— Ну, із цим важко сперечатись, — підтримав я. — Але ж ми наче товариші по біді… Чи щось на кшталт того… Я маю з тобою рахуватись.
Раптом я зупинився. Переді мною майорів плакат, який хтось приклеїв до вуличного ліхтаря. На ньому була зображена наша BMW, а поруч яскраво червоними літерами було надруковано: «Допоможіть знайти автомобіль».
— Ого, — Свята, здається, теж побачила мою знахідку. — Як думаєш, чому це авто розшукують?
Я знизав плечима… Ми вкрали його у вусатого ковбоя… Він навряд чи став би таким чином шукати нас чи свою машину… Але ж хто тоді здогадався шукати машину в такий сумнівний і дивний спосіб? Зазвичай крадені авто розшукують тихо, через заяву у міліцію… Такий плакат — це щось дивне.