Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— А шо в нас може бути нового? — Докладаючи зусилля, він аж закректав від напруги. — Он у п’ятому домі в дванадцятій квартирі труба на стояку підгнила.
- І шо?
— Ну шо, подзвонили жильці в ЖЕК, майстер прийшов, глянув, сказав, шо треба шмат врізать.
- І шо?
— Шо ти тут розішокався? Думаю, оцей шмат взять, — махнув руркою Олександр. — Та сварку буду шукать, може, в Потаповича.
— А шо жильці? Гроші на сварку дають?
Олександр, утримаючи трубу на землі одним ключем, навалився на інший. Гайка заскрипіла, заскиглила, запричитала, та врешті піддалася.
— Та які в них гроші? — важко видихнув Олександр. — Там баба з дідом на ладан дихають.
Сергій поправив робу, дістав з кишені цигарку і закурив.
— Ну, як кажуть мудрі люди, немає нала — немає сала. Усі на шару хочуть. А хоч гривень двісті за те, шо стояк перекриємо, дадуть?
— Ні, не дадуть. Кажу ж, немає там грошей.
— Ну тоді я пас. У мене є чим занятися. — Він вийняв телефон і глянув на екран. — Он у сьомому будинку є на півгодини роботи за триста гривень. Бачок підтікає. І оно ще є в дванадцятому шось з кранами. Теж казали, шо не обідять.
— Жлоб ти, Сергію. Тільки за гроші й думаєш. За копійку вдавишся. — Олександр повністю відкрутив гайку і відкинув її у залізний ящик з мотлохом. — Тому все навколо розвалюється.
— Зато ти в нас святий! По смітниках велосипедні камери збираєш, шоб прокладки для кранів нарізать та своїм пенсіонерам поставить. — Сергій сплюнув під ноги. — І шо твої старпьори тобі дали? Похвальний лист? Ніщєбродом і помреш. А може, ти думаєш, шо тобі хто хату перепише? Ну то навряд. Таких дурних зараз немає.
Олександр покрутив у руках трубу, глянув крізь неї на небо і поклав біля себе.
— Знаєш, Сергію, не вмію я, як ото ти, кроїти, мутити, виманювати ті копійки. Та й не хочу. Жити, як ото ти, задля чого? Шоб на старий «Опель» нашкребти? Не треба мені таке життя. Треба було змолоду вчиться, тоді й заробітки були б інші. А так, кроїловом займатися я не хочу. Ще нікого у двох костюмах не поховали.
— А хто кроїловом тут займається?
— Та хто ж? Ти! Без копієчки пальцем не ворухнеш!
— Ти думай, шо ляпаєш! — Сергій зробив крок до Олександра, стиснувши кулаки.
Той навіть не ворухнувся, лише підняв обличчя і перехопив погляд.
— Я б на твоєму місці тричі подумав. Бо будеш потім з оцією рурою в дупі жити.
— Та ну тебе дурака, святий сантехнік, блін. — Сергій відвернувся і пішов геть. — Тільки час гаяти, піду працювать.
- Іди, працьовитий ти наш. — Олександр піднявся і, підхопивши трубу, пішов у кандейку до лещат.
Михась
Рудий Михась продерся крізь очерет і визирнув з пагорба. На озері біля старої кладки сидів чоловік. Він був у камуфляжі, зеленій бандані й темних окулярах. В одній руці тримав вудку з ліщини, а в іншій — цигарку.
«Дивно, — подумав Михась, — сидить на нашому місці й у вус не дує?»
Він струсив росу з лап і, піднявши хвоста, почимчикував униз, до рибалки.
— О, привіт, рудий. — Чоловік нахилився і почухав Михася за вухом.
Михась муркнув, потім нявкнув і потерся об берці солдата.
— Ну шо, як життя-буття? Шо ти тут їсиш? Дачі ж усі геть розбомбили.
Михась, примруживши очі, влігся перед солдатом на траву і глянув на поплавець.
Давно, коли Михась був малим, то його хазяїн, десятирічний Жека, привчив його до риболовлі. Вони виходили з дачі вдвох, Жека закидав вудку, а Михась споглядав за поплавком. Коли поплавок тонув, то Михась аж забігав по груди у воду. Жека сміявся і, підсікши карасика чи краснопірку, віддавав йому.
А потім прийшла війна. І Жека з батьками зник. Одного дня Михась, злякавшись вибухів, забіг у підвал, а коли виліз, то нікого в хаті вже не було. Михась обшукав все обійстя, а потім пішов по дачах по їжу, бо ж голод не тітка. Коли рвалися снаряди, Михась ховався, як обстріли припинялися, то виходив і шукав Жеку. Та все марно. Останнім часом у селі вже не бахкало, війна пішла правіше. Потім прийшли солдати, та Жеки все не було.
— Чекай, а ти часом не Михась? — нахилився до кота солдат.
Почути своє ім’я від чужої людини було так неочікувано, що Михась на мить завмер. А потім нявкнув і знов теронувся об ногу бійця.
— Мотиль, це Тренер, — солдат підніс до обличчя рацію.
— Прийом, — прохрипіла та у відповідь.
— У нас сьогодні гості будуть.
— Тобто?
— Я тут на озері Михася знайшов!
— Та ти шо? Так дуй сюди.
— Уже йду.
Солдат кинув вудку в траву і взяв Михася на руки. Той від несподіванки злякався і хотів дременути.
— Куди ти, дурко? Хазяї твої як евакуювалися, то на столі в хаті записку лишили, шоб, як ти повернешся, сповістили. Ми вже й не думали, шо ти з’явишся. Жека там тебе чекає. Переживає.
Солдат підняв Михася перед собою на витягнутих руках і глянув йому в очі.
— Де ж ти оце стільки був, гуляко? Зараз подзвонимо, вони тут недалеко, за два села, живуть.
Помічниця
Глупа ніч, межа Запорізької та Донецької областей. Завантажений вщерть бус летить крізь темряву. Дорога жахлива, неначе після бомбардування. Принцип «вище швидкість — менше ям» деякий час спрацьовує. Аж раптом — ба-бах! Бус здригається, неначе велетенський кінь, якого щось підбило на алюрі. Кульгнувши, бус спиняється.
- Є контакт. — Сергій відчиняє водійські дверцята.
— Та чую!
Безкамерка шипить і спускає. Добре видно місце, де диск зустрівся з ямою.
- І де запаска?
— Ну де? — сміється Сергій. — У салоні. У самому низу, під барахлом.
— Круто.
— А ще крутіше, шо я не знаю, чи накачана вона, а насос забув.
Піднімаємо погляд. Зірки спокійно споглядають за нашою метушнею.
Глянули по навігатору — таки є села по дорозі: одне праворуч, одне ліворуч.
- І куди?
— Давай праворуч.
Бус обережно перекочується по ямах, шипить, човгає колесом та скрипить чим може. Нарешті перші хати.
— Давай ліворуч, там ніби блимнуло світло, — викручує кермо Сергій.
— Господар! Агов, є хто?
Через деякий час на заставлене кузовами подвір’я виходить заспаний молодий чоловік з голим торсом. За ним вибігає маленьке кучерявеньке дівча років чотирьох.
— Шо у вас?
— Колесо.
Чоловік виносить кувалду і пневматичний насос. Дитина тягне ключ.
Пшикнув насос, вдарив по диску молот. Бус неначе аж зітхнув.
— Де це ви? За мостом?
— Так, перед розвилкою. Ще думали праворуч у селі допомоги шукать чи ліворуч.
— О, ліворуч то біда. Там би блукали довго.
— Значить, пощастило нам, ось візьміть за допомогу.
— Доня, на оно тобі, заробила! — простягає він гроші дитині.
Та роздивляється у світлі фар купюру і посміхається.
— Я кочю кіндел купити!
— Ну не зараз же ж? Уранці.
— Мама, тифися! — Дівча біжить до хати.
— Доця, помічниця, — сміється навздогін чоловік. — А молоток шо, папа буде нести?
Ми сміємося, тиснемо один одному руки і сідаємо до буса. Останній ривок нічним Донбасом, і ми нарешті розвантажимо все, що привезли хлопцям на передок.
Мертвяк
Віталік повільно йшов вулицею села. Він був тут уперше. Асфальтована дорога, чистенькі будиночки з маками та піонами у палісадах. Цілком зрозуміло, чому Сергій переїхав сюди. Востаннє вони бачилися роки три тому, коли Сергій вирішив змінити мегаполіс на ферму. І ось нарешті випала нагода для гостин.
Перед виїздом Віталік знайшов на карті потрібний будинок, однак вийшов з автобуса за дві зупинки до нього, на самому початку села, щоб прогулятися і розім’яти ноги. Вечоріло, десь гавкали собаки, удалечині за ліс сідало сонечко. Віталік спокійно чимчикував вздовж хат та парканів, розглядаючи все навколо, як раптом помітив людську постать, що, якось дивно рухаючись, вийшла з провулка.