Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Казки на ніч - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Казки на ніч

Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:

«Казки на ніч» — це збірка оповідань відомого українського журналіста, режисера, волонтера Руслана Горового, це неупереджена, яскрава і багатогранна картина сучасної України. Емоції, що викликає книжка, — від гомеричного сміху до межі «больового порогу свідомості» — змусять по-новому зрозуміти й оцінити те, що є основою нашого життя: мудрість предків, беззахисність дитинства, батьківську любов і синівську самопожертву, непорушність мрії про те, що колись казки на ніч будуть лише про добро й любов.
1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 49
Перейти на страницу:

— Мама, кинь ти ту хату. Не буде діла. Та й родини в нас ложка, — сміявся тоді Санька, — ти та я. Куди б не переїхали, там і гніздо.

— Та не скажи, — хитала головою мама. — Цю хату твій батько з дідом будували, царство їм небесне.

Восени лінія фронту посунулася і його рідне селище опинилося на самому передку.

— Мама, виїжджай, — волав у слухавку Санька. — Виїжджай, доки не пізно.

— Та куди ж я поїду?

— Та хоч до тітки на Полтавщину, все краще, ніж у підвалі жити.

— Я подумаю!

— Шо там думати, мам?!

— Ну не кричи, я правда подумаю.

Мама виїхала аж під Новий рік, коли закінчилися дрова і зовсім зникло світло. Замерзати в льоху не було ніякого сенсу, та й надії, що село звільнять, також не лишилося.

— Ти не переживай, сину, нас вивезли автобусом, — розповідала вона новини. — Зараз у Ліди на Полтавщині. Стала на облік. Ти як? Коли вже побачимося?

— Побачимося, мам, куди дінемося. От відіб’ю наш посьолок, то й побачимося. А зараз як я піду? Хто буде воювать?

— Ну ти ж не один там?

— Не один, та ж і в першу чергу хто має Донбас відбивати? Не львів’яни ж з вінничанами?

Лінія фронту рухалася, змінювалася, і врешті селище, в якому виріс Санька, опинилося з боку української армії біля лінії розмежування. Санька вже кілька разів просився перевести його ближче до рідних країв.

— Ну кому, як не мені, місцевому, бути в розвідці в тому регіоні?

— Добре, — здався нарешті командир. — Я доповім начальству.

І ось Санька вперше увійшов у рідне село. Он і водонапірка, за якою курили, тікаючи зі школи. А он і сама школа без даху, правда, і вікон, однак усе можна відновити, було б бажання.

— Весна, — прошепотів Санька, вдихаючи запахи села.

Над Санькою в нічному небі блищали зорі. Біля чиєїсь темної хати біліла цвітом абрикоса. Лише тепер він зрозумів, як скучив. За запахами, хатами, степом і навіть за ненависними городами, на яких селяни рачкували весь вільний від роботи на шахті час.

Санька з напарником обережно просувався до центру селища.

— Толя, я відскочу в ту балочку на десять хвилин, гляну, шо там у хаті.

— Дуй, бе питань. Ніч довга, — прошепотів напарник, якому він уже всі вуха про село продзижчав.

Санька пробрався біля заваленого магазину, далі повз автобусну зупинку в провулок. Ще кілька кроків — і ось, за сусідським гаражем, їхній сарай, а за ним і хата.

— Ти не повіриш, мам, я чесно у нас у господі. Оно блакитним ставні пофарбовані.

— Ох ти ж… — Голос матері зірвався. — І шо там? Сарай не завалився? Двері в хату не вибиті? Ключ пам’ятаєш де?

— Мамуль, усе ніби ціле. Трошки шифер побило, но то справимо. У хату заходити не буду, тут усе ж фронт, мало лі.

— Та да, дійсно, шо це я, — забідкалася та. — Не ходи, хто знає, шо там. Молодець, шо звякнув, аж на душі легше. Дім усе ж таки.

— Люблю тебе, ма.

- І я тебе, Санєчка!

Санька дав відбій і, глибоко затягнувшись тютюновим димом, загасив недопалок об биту цеглину.

Потім звів погляд туди, де раніше була хата. Уцілів лиш маленький фрагмент кута. Решта було розтрощене й обвуглене. У небо, неначе міномет, дивився шмат жовтої газової труби. Трохи далі лежала половинка блакитної віконниці. Удалечині, там де була Санькина кімната, з-під уламків виглядала сітка його ліжка.

— Нічого. — Санька підморгнув брудному, колись білому зайцю, що до війни стояв у веранді на вікні. — Брехати, канєшно, не дуже правильно, але й розказати, як оце посеред згарища розлігся, я теж не міг. Нічьо. Будуть ще й віконниці, і фіранки. Головне, всі живі. Зато мама спокійно спатиме.

Пусти мене

Стас вийшов нагору з метро. Над Майданом розкинулося блакитне небо з білими, майже прозорими хмарками. Весняне сонце залило все навколо. Стас примружився. Очі потроху звикали до яскравого світла.

Він не був тут понад рік. Тоді була зима. Стас з пацанами стояв під палаючими профспілками, піднявши над головою щит, а його поливали водою. Далі провал. Він отямився вже в Михайлівському. Святі згори дивилися, як лікар вовтузився зі Стасом. Шив ногу і плече.

— Тримася, козаче, світлошумова рвонула.

Потім знов провал. Лікарня. Літак. Знов лікарня.

— Де я?

— У Празі.

— Чому в Празі?

— А ти щось маєш проти? — посміхалася молода лікарка. — Відпочивай, ми поставимо тебе на ноги.

І поставили. Шість операцій. Роздроблену ногу збирали, ламали і знов збирали. А от руку врятувати не вдалося.

Стас машинально глянув на правицю, де замість долоні був протез, і пішов Майданом до стели. Навколо у справах ходили люди, їздили машини, Майдан жив своїм життям. І лише плити граніту, чи з чого вони там, нагадували про страшні події. «Навіть згорілий Будинок профспілок і годинник на ньому прикрили плакатами, а от чорноту від вогню на плитці змити не змогли», — подумав Стас.

Він повільно, неначе сомнамбула, пішов по лише йому відомому маршруту. Минав фотографів з голубами і хлопців в уніформі зі скриньками для пожертв. Його ніхто не займав, неначе розуміли, що варто лишень зачепити — і він вибухне чи то гнівом, чи то сльозами.

Ось тут стояли дерев’яні будиночки. Про їхню смерть у вогні нагадують темніші прямокутники. А ось тут усю зиму стояла бочка, біля якої грілися люди. Граніт від температури розкрошився, і коло добре видно. А ось тут був намет. І тут. А там далі довгий темний прямокутник — то був автобус.

«Боже, чи добре їм там? Чи посміхались вони, коли до себе ти їх брав?» — лунав у навушниках голос Кузьми.

— Пусти мене, — майже беззвучно шепотів Стас, — хоч краєчком ока подивитись на них. Пусти мене. Я скажу два слова. Ті, що не встиг.

Рем

Він був старий, і в нього боліли лапи. За великим рахунком боліло все, та лапи найбільше. Особливо перед дощем. Аби його спитали, він би точно, до хвилини, сказав, коли з неба впадуть перші краплини. Та його не питали.

— Рем, іди їсти, старий ти собацюра. — Хазяїн виносив на поріг миску і куйовдив йому шерсть на холці. — Знов у степ дивишся? Вівці спокою не дають?

Тепер його звуть Рем. Ось уже майже рік. Та він і не проти, Рем то й Рем. Годують, узимку в сіни пускають старі кістки гріти. І люблять. Хазяїн інколи боки чухає, хазяйка по голові гладить. До овець, у поле, правда, тягне. Та ж вік уже не той.

А як його раніше звали, він уже й не згадає. Забув. Нарошно забув. Бо не зміг пробачити, що колишній господар його покинув. Багато років він служив господарю, пас овець, сторожив хату. А потім прийшла війна. До цього він не знав такого слова. А тут тобі і «війна», і «ЛНР», і «Новоросія».

— Не указ нам той Київ! У нас своя республіка буде. — П’яний господар сцяв просто біля кутка хати. — У-у, бляді! Ви в мене землю жрать будете, майдауни!

Після спітчу він ще з кількома чоловіками в камуфляжі сідав у старий «Москвич» і їхав грабувать укропів.

— Вадік, ну нашо воно тобі? — плакала господиня.

— Заткнися, Галько, як дупля не одбиваєш! Я за свою землю воюю!

Врешті, одного дня господиня забрала дітей і зникла.

— Уб’ю сучку! — волав господар, розстрілюючи чорне небо з калаша. — Тільки-но покажись на очі!

А потім зник і сам. Три дні вівці валували в стайні, аж доки не прийшов якийсь далекий родич і не забрав отару. А його не взяв.

— Пробач, охоронцю, ти старий, часи важкі, ще тебе годувати!

Голод прийшов майже одразу. Він десь із тиждень ще вартував хату, а потім пішов і сам. Село було майже пусте. Врешті біля крайньої хати його не прогнали. Тут, правда, було трійко своїх собак, однак ті поставилися до нього спокійно. Пізно ввечері, коли вони наїлися, він ретельно вилизав порожню миску і заснув біля хати за сараєм.

— Шо, бідако? — почув він зранку голос господаря хати. — Кинув тебе твій сепар? Йди, поїж каші.

1 ... 31 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 49
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)