Казки на ніч

— Мама, кинь ти ту хату. Не буде діла. Та й родини в нас ложка, — сміявся тоді Санька, — ти та я. Куди б не переїхали, там і гніздо.

— Та не скажи, — хитала головою мама. — Цю хату твій батько з дідом будували, царство їм небесне.

Восени лінія фронту посунулася і його рідне селище опинилося на самому передку.

— Мама, виїжджай, — волав у слухавку Санька. — Виїжджай, доки не пізно.

— Та куди ж я поїду?

— Та хоч до тітки на Полтавщину, все краще, ніж у підвалі жити.

— Я подумаю!

— Шо там думати, мам?!

— Ну не кричи, я правда подумаю.

Мама виїхала аж під Новий рік, коли закінчилися дрова і зовсім зникло світло. Замерзати в льоху не було ніякого сенсу, та й надії, що село звільнять, також не лишилося.

— Ти не переживай, сину, нас вивезли автобусом, — розповідала вона новини. — Зараз у Ліди на Полтавщині. Стала на облік. Ти як? Коли вже побачимося?

— Побачимося, мам, куди дінемося. От відіб’ю наш посьолок, то й побачимося. А зараз як я піду? Хто буде воювать?

— Ну ти ж не один там?

— Не один, та ж і в першу чергу хто має Донбас відбивати? Не львів’яни ж з вінничанами?

Лінія фронту рухалася, змінювалася, і врешті селище, в якому виріс Санька, опинилося з боку української армії біля лінії розмежування. Санька вже кілька разів просився перевести його ближче до рідних країв.

— Ну кому, як не мені, місцевому, бути в розвідці в тому регіоні?

— Добре, — здався нарешті командир. — Я доповім начальству.

І ось Санька вперше увійшов у рідне село. Он і водонапірка, за якою курили, тікаючи зі школи. А он і сама школа без даху, правда, і вікон, однак усе можна відновити, було б бажання.

— Весна, — прошепотів Санька, вдихаючи запахи села.

Над Санькою в нічному небі блищали зорі. Біля чиєїсь темної хати біліла цвітом абрикоса. Лише тепер він зрозумів, як скучив. За запахами, хатами, степом і навіть за ненависними городами, на яких селяни рачкували весь вільний від роботи на шахті час.

Санька з напарником обережно просувався до центру селища.

— Толя, я відскочу в ту балочку на десять хвилин, гляну, шо там у хаті.

— Дуй, бе питань. Ніч довга, — прошепотів напарник, якому він уже всі вуха про село продзижчав.

Санька пробрався біля заваленого магазину, далі повз автобусну зупинку в провулок. Ще кілька кроків — і ось, за сусідським гаражем, їхній сарай, а за ним і хата.

— Ти не повіриш, мам, я чесно у нас у господі. Оно блакитним ставні пофарбовані.

— Ох ти ж… — Голос матері зірвався. — І шо там? Сарай не завалився? Двері в хату не вибиті? Ключ пам’ятаєш де?