Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Юхим рвучко розвернувся і пішов.
На околиці села двоє у формі вже ставили на зруб крокву. Підбивали, підтесували балки. Удалечині, за річкою, час від часу бухало, та ніхто не звертав уваги.
— Здравія бажаю, Юхиме Павловичу. — Один з військових спустився і подав дідові руку. — Курить будете?
— Та можна, — прокрехтів дід.
Військовий дістав цигарки і запальничку, і вони сіли на лавці під стіною будівлі.
— То шо, знайшли ікону?
— Я працюю в цьому напрямку. — Дід сплюнув тютюн, що налип на губу. — Знайдемо. Світ не без добрих людей.
— Агов, будівельники, — почувся з-за рогу голос. — Помагайте, бо я сама на горб кравчучку не втягну.
Військовий підхопився і за мить підвів стару Маньку із візочком, на якому лежали чотири великі ікони.
— Яка краса! — Військовий роздивлявся вбрані в чеканку образи святих.
— По хатах колись назбирала, шоб не гнили.
— От і згодилися. Буде у вас церква.
— А якого патріархату?
— Ну наш капелан православний, київського патріархату. Та сподіваюся, війна кінчиться, ми по домівках, а ви тут самі розберетеся, якого батюшку поставить.
— Бережи вас Боже, діти. — Стара перехрестила вояка. — Хай та війна швидше кінчається.
Баба повільно потягла візка з горба в бік хат.
— Дякую, мамцю, і ви себе бережіть, — перехрестив стару в спину солдат.
Хлопець
— Хлопче, у тебе шось болить?
Тамара спинилася і поклала руку на плече хлопця. Молодий, худенький, коротко стрижений. Вдягнений у камуфляж і берці, він просто сидів на бордюрі, підібгавши під себе ноги, і дивився перед собою в одну точку.
— Ні, не болить. — Він хитнув головою, однак навіть не звів погляду на Тамару.
— А може, — запнулася Тамара, — може, ти загубився? Чи немає куди йти?
Парубок нарешті відірвав погляд від асфальту. Він посміхнувся, однак очі, великі й блакитні очі, були сумними. Посмішка не розрівняла й тонких зморщок у кутиках очей.
— Оце точно. Загубився. Іноді мені здається, що всі ми загубилися. Ті, хто на дембель пішов. На фронті одне життя, тут інше. Те, що там найцінніше, тут нічого не варте. Ось з госпіталю вийшов і наче в чужий світ потрапив.
— Ну, козаче… — Тамара поставила на асфальт сумки й знов торкнула хлопця за плече. — Так не можна думати. Люди є різні, різних і треба. Як би ми розрізняли, що добро, а що зло, якби всі були однакові? Як би дізналися, що є гарні, якби не було поганих?
Хлопець підвівся, обтрусив уніформу і знову посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла дійсно посмішкою. Павутиння зморщок зникло, а блакитні очі засвітилися.
— Може, й так, та важко це дуже.
— Звісно, важко. А ти думав, шо буде легко? На фронті все чіткіше, зрозуміліше. Емоції на видноті. І ворога, і друга, і зрадника, і героя видно добре. А тут набагато важче.
- І що ж робить?
— А шо робить? — Тамара взяла хопця під руку. — Бери, оно, мою сумку, підемо кави поп’ємо. Будеш вчитися жити в цій новій для тебе Україні.
Свої
Схід сонця Василь із Сергієм зустріли за Харковом. А невдовзі й перший справжній блокпост. Цю дорогу вони знали так добре, як, мабуть, дитина знає коридор батьківської квартири. Та й дорога знала їх. За останній майже рік їхній «Ніссанчик» намотав собі на колеса кілька тисяч її кілометрів, вдарився об сотні тисяч ям і отримав мільйони дрібних камінців у лобове.
— Слухай… — Василь напіврозвернувся до Сергія, що кермував позашляховиком. — А ти сам собі ставив питання, нашо ти сюди їздиш? Я розумію, шо треба, шо без волонтерів пацанам важко. Однак саме ти чому?
Назустріч проторохтів шістдесят дев’ятій «газон». Пофарбований у камуфляж, з двома вертикальними білими смугами на морді й написом «БУРУНДУК» уздовж бампера.
Вдягнутий у піксельку і бронік, з жовтою полоскою скотчу на плечі, водій «газона» помітив жовто-блакитний прапорець, що тріпотів над водійськими дверцятами «Ніссана», посміхнувся, посигналив і підняв над кермом розкриту долоню.
— От саме за цим я сюди і їжджу, — тихо промовив Сергій.
— За чим?
— За оцим жестом від пацанів. За оцим змахом долоні, вітанням. За оцим «свої, привіт», за розумінням. За чіткою ідентифікацією.
Деякий час їхали мовчки. «Ніссан» кидало на ямах, і Сергій намагався втримати машину в межах дороги.
— Ти правий, — подав голос Василь, — це саме те, чого не вистачає там, у тилу, у мирному світі.
— Та отож.
Передбачення
— Альо!
— Привіт!
— Шо ти, де ти?
- Їздили оце з чоловіком по блокпостах до пацанів. Паски возили, пироги.
- І шо там? Як настрій?
— Та ти не повіриш!
— Тобто?
— Хлопці в порядку. До одних приїхали, у них уже були волонтери. Їжі купа. До їнших, там теж уже навезли і крашанок, і пасок.
— То ж добре!
— А звісно, шо добре! Усі усміхаються, в битки грають.
— Свята!
— Ну да!
— А ті, люді будущєго, шо? Насипають?
— Як ми були, то тихо було.
— Ну хоч так!
— А ми їдемо вже назад, і я як розсміюся. Чоловік до мене, мовляв, чого раптом. А я сміюся і спинитися не можу!
— А шо смішного?
— Розумієш, я згадала, як минулого року, коли в полоні була, сепари казали, шо всі ми, укропи, взимку без братського газу подохнемо і ніякої України навесні вже не буде. І шо будуть наші трупи ворони клювати. А тут пацанам у свято з пасками не наб’єшся!
— В общем гівно, а не прєдсказатєлі в Новоросії!
— Сто проц.
— Ну добре, бувай. А! Стій!
— Шо таке?
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес!
Політінформація
— Ну шо тут у вас, Сергію Степановичу, тихо?
Роман спустився під перекритя до опорної точки і подав руку кулеметнику.
— Здравія бажаю, командире. — Кремезний кулеметник відволікся від бінокля і потиснув руку. — Та тихо поки, зализують рани після вчорашнього. Так, двічі з автомата стріляли, однак не прицільно, в молоко. А тепер мовчать.
— Так, мабуть, шось знову задумали, паскудники, — Роман узяв у кулеметника бінокль і почав роздивлятися ворожі позиції. - І АГС навіть мовчить.
— Я думаю, ми вчора його накрили. Бо він десь отам, за бугром, лівіше від прапора був, а тепер вони там з самого ранку товчуться. Може, двохсотих виносять.
— Може, й так.
Роман витягнув пачку цигарок, дістав собі і простягнув кулеметнику.
— Ні, дякую! Кинув.
— Уже тут?
— Ага. Задовбала ця залежність. Чи на бойові йдеш, чи відпочиваєш, то тільки й думок, шо про куриво. Чи взяв? Чи вистачить? Про набої стільки не думаєш, як про той дурний нікотин.
- І шо, не тягне?
— Та тягне інколи, чого ж не тягне, однак в основному вже кайфую, що вирвався.
— Молодець.
Чоловіки замовкли, розглядаючи позиції ворога.
— Ти не повіриш, командир, а я ж колись був на їхньому боці, - тихо промовив кулеметник.
— Тобто? — Роман перевів на нього погляд. — Степанович, ти тут не перегрівся?
— Ні, товаришу командире, не перегрівся. Ви молодий, уже в Україні служили. А я свого часу в есересерії служив у західній групі військ.
Роман відклав бінокль, відсунувся за бруствер і з цікавістю глянув на кулеметника, який саме заходився поправляти ремені плечової системи.
— Наша частина стояла під Берліном, у лісі біля маленького містечка. Я відслужив строкову і сам попросився свєрчком. Залишився і прослужив ще рік.
— Щось я не поняв, і шо тут такого?