Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Добраніч.
Родичі
— Привіт, Тань.
— Привіт, Льош.
— Як ви там?
— Живі.
— Не смішно.
— Та я й не сміюся.
— Працюєш?
— Працюю.
- І шо, гроші платять?
— Минулого місяця вперше за рік дали. П’ятдесят баксів. Сказали, шо по курсу двадцять сім. А насправді помінять можна по двадцять один.
— А цього місяця?
— Аванс дали. Але в рублях. Трохи більше. І це ж так, без вєдомості, без нічого. Тицьнули. Будьте довольні.
— А за рік, шо пропрацювала?
— Сказали, шо то вам хай Україна платить.
— Так ти ж у них працювала?
— Та кому це цікаво? Не нравиця? Зараз понравиця! Тут все жостко. На роботу йдеш — очі в підлогу, з роботи — очі в підлогу. У них усіх зброя. Страшно. Жінку на базарі застрелили. Шось не так сказала чи шось не те, і все. З автомата чергу в лоток. Поховали.
— Тікай звідти, Тань.
— Льош, ну скільки казать? Кому я у вас треба? Своїх медсестер немає?
— Станеш на облік, шось придумаєм.
— Льош, то пусте! Оно тут люди від вас вертаються. Додому. Хай до поганенького, однак свого. Ти пойми, не може людина по чужих кутках усе життя прожить. Ну місяць, ну два, а потім усе одно додому тягне. Та й спокійніше стало. Обстрілів немає. А ці, козачки, ну то, може, й вони куди здриснуть з часом.
— А якшо ні?
— Ну якось буде.
- І шо оце робить, Тань?
— Чекать, братику. Мабуть, таки чекати. Може, таки ви нас назад відберете?
— Ох-ох-ох…
Михалич
Іван понад два роки не був на борту літака. Востаннє літав у Болгарію на відпочинок ще до війни. Літав з родиною.
— Тато, а ми летимо з нового терміналу? — щебетала Оксанка, накидаючи у валізу поверх зібраних дружиною речей своє «нужнеє».
— Та Бог його знає, мабуть, з нового, я ще з нього не літав, — усміхався Іван доньці. — А ти певна, що заєць тобі треба?
— Михалич? — Оксанка ставала посеред кімнати і впирала руки в боки. — Звісно потрібен, куди ж я без Михалича. Це ж мій заєць-охоронець.
Як же ж давно це було. Іван прикрив очі. Уже немає й нового терміналу. Та що там терміналу, всього аеропорту немає, та й квартира, за яку вони з дружиною так важко виплачували кредит, розвалена прямим влучанням. Здається, з тих часів, коли вони збиралися в Болгарію, минуло не два роки, а сила-силенна життів.
— Пристебніть ремені безпеки, — пролунав з динаміка приємний дівочий голос. — За мить наш літак вирушить за маршрутом Київ — Катовіце.
Молода стюардеса пішла між рядами перевіряти, чи відкинуті в пасажирів столики. Іван пристебнув ремінь і втупив очі в ілюмінатор, за яким, неначе мурахи, снували співробітники аеропорту.
Івану пощастило. Коли почалася війна, він одразу вивіз родину до Дніпропетровська, а потім переправив до Польщі, де жила сестра дружини. І лише потім пішов воювати. Слава Богу, в «ДУКу» вже були знайомі з Донецька, які так само прийшли звільняти рідну землю від влади мийщиків машин та охоронців супермаркетів.
— Візьми Михалича, — плакала на плечі, прощаючись, Оксанка. — Він буде тебе охороняти.
Він узяв. І весь час носив зайця на розгрузці. Той стирчав з підсумка, чим веселив побратимів, які знали історію зайця.
— О, Михалич теж на бойові?
— Ну куди ж я без нього.
Поранили Івана в Опитному. Вони ще з одним місцевим саме пішли подивитися одну не дуже відому всім козячу тропу, якою можна було б зайти в тил ворогу, коли пішов обстріл. Стріляли не спеціально по їхній групі, просто вони опинилися не в тому місці не в той час. Іван відчув, як обпекло праве плече й руку, а потім знепритомнів. Отямився вже в Пісках. Пацани знайшли і витягли їх обох. Поранених, але живих.
— А де Михалич? — прошепотів неслухняними губами Іван.
— Та тут твій заєць, ти за руку переживай, а не за зайця.
Зрештою руку склали. Спочатку прооперували в Дніпрі, потім довели до ладу в Києві. А тим часом дружина домовилася з діаспорянами про реабілітацію в Польщі. І ось Іван летів. У руці ще стирчали спиці, виглядало то досить страшно, однак найстрашніше було позаду.
— Пане! Пане, перепрошую, покладіть, будь-ласка, іграшку на полицю. — Стюардеса говорила ввічливо, однак наполегливо. — Ніяких речей під час злету у вас не має бути.
— Пробач, сонечко, це не річ, — сумно посміхнувся Іван. — Це Михалич, мій бойовий товариш. Можна, я не буду його на поличку? Хіба друга на поличку можна?
Стюардеса завмерла, дивлячись на Івана, на розрізаний рукав військової куртки, на його руку в апараті, на зайця.
— Ні, друга на поличку не можна, — врешті промовила вона. — Давайте я його з собою заберу, а як злетимо, поверну.
Іван вирішив не сперечатися і простягнув дівчині зайця. Вона посміхнулася у відповідь і пригорнула іграшку до грудей.
— Не переживайте, все з другом буде добре. Розслабтеся.
Іван відкинувся на спинку крісла і заплющив очі. Літак уже котився по рулежці.
Молоді
Київ, вокзал, труба від «України». Він худий, у гірчичних шортах до колін. Вона висока, довгонога, у світло-блакитних джинсових шортах «під самі губи», синій футболці й з рюкзаком «Хелоу, Кітті».
Вона тиснеться до нього і ловить кожне слово. Він посміхається краєм рота й інколи проводить долонею по дівочій руці від плеча до ліктя.
— Три роки як я тут. Три роки не бачилися.
Дівчина дрібно киває на знак згоди.
— Я тут уже фактично мєсний.
Дівчина знову киває і посміхається.
— А знаєш, Людо, ти чудова.
— Я знаю, — тупить очі та: — Мені вже казали.
— Та ти шо? — Непідробний подив супутника. — І хто?
— Ну хто? Люди! — червоніє дівчина. — Усіх не згадаєш…
- І не треба! Люди різні, - гаряче шепоче він. — Мало лі? Може, шось лихе на умі?
— Та навряд. З чого б це?
— Ніхто не знає. — Він серйозний, як ніколи. — А хочеш, я тобі шось подарую?
— Мені? — ніяковіє дівчина.
— Тобі!
Він виймає з кишені щось завернуте в темну багату тканину.
— Шо це?
— Це? Блокнот. — Він нітиться, однак у наступну мить опановує себе. — Гарний блокнот. Дорогий. Це на презентації дали. Тримай. Тут можна все записать. Ти ж тільки стартуєш, завойовуєш місто. Тобі точно згодиться.
— Дякую. — Вона ступає на ескалатор і ховає блокнот у рюкзак. — Ти такий чуйний, розумієш, шо мені треба. Дай я тебе поцілую.
Він заплющує очі і складає губи трубочкою. Та щойно вона торкається його губ, впивається в них на повну силу.
— У-ух! — Вона на мить намагається відтулитися.
— Я люблю тебе, дурненька, — шепоче він, притискаючи її до себе.
Вона на секунду завмирає, а потім притискається всім тілом до нього.
Хоча мені й цікаво, шо буде далі, та я відвертаюся від них на ескалаторі. Хай завойовують місто разом. Воно того варте.
За життя
— Пивіт, Ванька. — Сергій підійшов і сів поруч на колоду.
На місто опускався вечір. В озері відбивалися високі будинки, у деяких вікнах уже світилося. Ванька курив і дивився на воду. Вудка, яку він приніс, не була навіть розкрита, так і стояла притулена до верби.
— Привіт, Сергію, — простягнув руку. — Давно не бачилися.
— Шо є, то є. Як справи?
— Та як? Як і в усіх.
— Ну прям так, як у всіх? — Сергій закурив. — У всіх же ж по-різному. Он у другому парадняку нові жильці на лендроверах з донецькими номерами. Так у тих одні справи. Чув, на вихідних співали тут «В стєпь донєцкую…». А у баби Марусі з п’ятого будинку інші. Бачив у магазині, що стояла копійки рахувала, на молоко не вистачало. А ти кажеш, «як у всіх».