Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— Хочеш ще пива? — Барменша посміхнулася. — Я пригощаю.
— А ти зі мною вип’єш?
Барменша глянула на годинник і мотнула білими космами.
— Думаю, трохи можна, німці ще сплять, позлазяться десь за годину, не раніш.
— Тоді давай! Думаю, з двох келихів приставати не почну.
— То нашо тоді й пити? — засміялася барменша.
Вона налила два «Кьольша» і підсіла до Толіка.
— Як у вас зараз піють, то цо мувлять?
— Кажуть «Слава Україні»!
— Слава Україні!
— Героям слава!
Ковьор
— Одного разу Ахметов приїхав до Туреччини, шоб купить собі ковьор…
Старий Мемет привстав з лежака, струсив попіл з цигарки і кинув погляд на вечірнє місто. Сонце ще торкалося Анталії своїм теплим промінням. Унизу шурхотів галькою Акденіз.
— Оце ти, діду, загнув, — зареготав Борька. — Сам за ковром приїхав?
Мемет навіть не повернув голови до співрозмовника, лише ще ковтнув тютюнового диму.
— Ти, турист, не іржи. Мемет знає, що говорить. Приїхав він, значить, купив у одного чоловіка ковьор і забув його забрать.
— Як це?
— Ну як? Забігалася людина. Літо. Тут тобі й помідори, й кавуни. Базар же ж. Ну і поїхав так в Україну, без ковра.
— Отак і лишився без ковра? Бідний Ахметов, — знов заіржав Борька.
— Ти не спіши, — обірвав Мемет, — то ще не кінець. І от поїхав, значить, Ахметов додому. І забув про ковьор. Минув місяць, два, півроку.
Мемет загасив цигарку об вологу гальку і сьорбнув чаю. Борька, що сидів на лежаку поруч, не відривав очей від моря.
— Аж раптом, одного дня, — продовжив старий, — дзвінок Ахметову в двері.
Борька повернув голову до старого, посміхнувся і навіть хотів щось сказати, однак змовчав.
- І значить, Ахметов відчиняє двері, а там стоїть турок з ковром. Ахметов згадав турка і здивувався його чесності. Питав, скільки грошей дати за чесність. Та тільки турок сказав, що не треба йому доплачувать, що коли Ахметов купив ковьор і заплатив, то він як чесна людина мав обов’язково товар доставити покупцю.
Мемет замовк. Він пив чай і неначе втратив інтерес до історії. Борька деякий час мовчав, однак не витримав.
- І що? Бідний турок за свої гроші поїхав назад, щоб знов торгувать коврами?
— Чому ж коврами. Зараз він управляючий мережею готелей «Ріксос». Зокрема, оно тим, бачиш, на горі стоїть.
— Да ладно, — засміявся Борька. — Торговець коврами тепер керує готельною імперією Ахметова? Дурня.
Мемет кинув погляд на сусіда і раптом крикнув у бік невеличкого кафе, де господар саме протирав столи.
— Осман, скажи, хто керує готелями «Ріксос».
— Ну хто… — Чоловік на мить відірвався від роботи. — Той турок, що Ахметову ковьор продав!
— Бачиш? — Мемет повернувся до Борьки. — Мемет не бреше, Мемет правду каже.
— Та ну вас, казкарі. — Борька скинув футболку й шорти. — Піду я краще купатися, ніж слухать історії про турецьких попелюшок.
Борька з розбігу стрибнув у море. Мемет кілька секунд дивився йому вслід, а потім знову взявся за чай.
Вітя
Тебе звали Вітя. Тобі було за сорок. Ти любив ловити рибу і знав, як її ловить. Ти взагалі багато чого знав. Знав, що за спиною люба і дитина. Знав, що життя хитке і його треба берегти. Не своє життя. Дитяче. І саме тому пішов на війну.
Міг не йти. Міг, як і до цього, трястися щодня в маршрутці на роботу, а ввечері, вкинувши літру пива, дзвонить сусіду з запитанням: «Ну шо?» Але пішов. І воював. Чесно. Ходив на бойові, а після відпрошувався в командира на кар’єри. Доки всі спали, ставив раколовки і топтав глиняне дно заплав Донця, дістаючи місцевих лупатих карасів, щоб зранку всі з батальйону їли свіжину і раділи життю.
Ми перетнулися раз. Раз за твої сорок п’ять і мої тридцять дев’ять. І ти пригощав мене раками, рибою і макаронами.
— Тримай пластик, — давав ти мені виделку. — Залізяки у нас, тільки якшо своя, а так, те, шо від вас наволонтьорили.
І я брав, їв і дякував. Як і твої друзі, що йшли, поївши, на бойові.
А сьогодні я дізнався, що ти загинув. Я навіть точно не знаю як. Ніби підірвався на розтяжці. Ти загинув під час перемир’я. У час, коли гармати мали мовчати.
Вітя, не знаю, що сказать. Дізнався, що в тебе доня. Буду думать, як підтримати, та ж тебе їй ніхто не замінить.
Спи, Віть, добраніч.
Німеччина
— Ти не повіриш, Славік, однак у нас тут теж війна і часом не слабша за ту, шо у вас, в Україні.
Сергій підійшов до річки, взяв невеличкий кругляк і запустив жабку.
— Два, три, чотири, п’ять, шість, — Славік посміхаючись рахував стрибки камінчика. — Молодець, брате, талант не проп’єш.
— Ага, но спробувать можна.
Сергій повернувся до товариша і сів на траву. Дістав з сумки пляшку «Кромбахера», відкрив і ковтнув.
— Знаєш, Славік, яке у дрезденських німців улюблене заняття?
— Та ж звідкіля?
— Сидіти отак, як ми, на березі Ельби і дудлити пиво. Або в пивнухах, або так, на березі.
- І шо в цім поганого?
— Нічого. Просто вони до чортиків не люблять, коли щось ламає заведений уклад.
- І?
— А наша війна ламає. Уся еміграція поділилася на два протилежні табори. Одні за Україну, інші за хуйла. І кожен, відповідно, намагається шось пояснити німцям. А їм воно не дуже-то й треба.
Деякий час чоловіки сиділи мовчки. Повз проплив біло-зелений пароплав. Великі колеса били по воді. На палубах бігали діти і фотографувалися туристи.
— Ну німці ж ніби помагають нам?
— Хтось допомогає, а хтось їздить з наклейками «Я за Пу…». Якби війна була в Польщі, поруч з країною, то вони б, звісно, метушилися. А так з якого дива? Де та Україна? Та чи є вона?
— Усе так погано?
— Я не кажу, шо катастрофа, просто Німеччина зараз нагадує швидше Донбас, ніж, скажімо, Київщину чи Франківщину. Якшо в Києві ти йдеш у вишиванці свій серед своїх, то тут можна й нарватися. Тут набагато жорсткіше все. Два табори постійно воюють один з одним. Плюс у хуйлолюбів підтримка з боку російського ТБ, що вєщає німецькою.
- І шо робить?
— Те, шо й робили! Збирати гроші, купувати уніформу, машини, все, шо треба на передку. Це ж наша війна? Тож нам і перемагати ворога.
Небо затягли хмарки. На землю впали перші важкі краплини.
— Попили пива. — Славік піднявся з ковдри. — Нещасний день відпочинку і то через одне місце.
— Та нормуль! Пішли під міст! Дорозкажу тобі про нашу специфіку. Відпочинь, завтра будеш про дорогу думать!
Чоловіки забігли під міст. За мить усе навколо зникло за стіною води.
Полишаючи Донбас
Я полишаю Донбас. Полишаю цю випалену степову землю, червоні відвали териконів і розбиті важкою технікою дороги. Мені сумно, бо тут я полишаю близьких мені людей. Людей, про існування яких ще два роки тому я навіть не здогадувався, а тепер не можу без них жити.
Сьогодні я став свідком цікавого епізода. Здоровенний чорний кіт, гроза всього живого на подвір’ї, десь блукав, аж повернувся додому і першим же ділом накинувся на котячу шоблу. Почувши сичання чорного, коти чкурнули в різні боки. Однак одне сірувате смугасте кошенятко, завбільшки з кулак, яке щойно дудлило цицьку в мамки, вигнуло спину, виструнчило хвіст і засичало у відповідь. Чорний спочатку навіть не зрозумів, що відбувається, однак кошеня й не думало здаватися без бою.
— Отак і ми, — засміявся мій товариш. — Не зважаючи на те, шо ворог дужий і страшний, відступати й не подумаємо. Це наша земля.
І на душі стало затишно. Аж до самого потяга я згадував це маленьке мужнє кошеня. А вже в потязі, коли той віддалявся від Рубіжного, я побачив напис білою фарбою на цегляній стіні: «Я нікому тебе не віддам, люба Україна». І дата: 14.02.2014. Отак.