Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Чоловік поставив неподалік миску, яка неймовірно пахла. Підвівшись, він почалапав до каші. Хотілося вити. Не від голоду, а від люті на долю. Однак він звик. І до нового господаря і до нових чотирилапих товаришів.
— То шо, як тебе звати будемо? — Господар присів і почав чухати йому за вухом. — Може, Укропом? Ну не Сепаром же? Ти ж у нас патріот?
Він лизнув господаря в обличчя.
— Ладно, будеш Ремом. Живи, бідако, і нічого не бійся. Я не зникну, як твій сепар, і тебе не лишу. Цей степ — це моя земля. Мій Донбас, моя Україна.
Волонтери
— Ну хто хоче сьогодні висловитися? — Худий сухий керівник групи обвів поглядом присутніх. — Може, новенький?
— Добридень, — піднявся чоловік із синюшними кругами під очима. — Мене звати Роман, мені сорок, і я волонтер.
— Привіт, Роман, — невпопад відповіли присутні.
— Ну розкажи, Романе, як так сталося, що ти став волонтером?
— Та це не цікаво.
— Ти не бійся. Не ніяковій, — підбадьорив чоловіка керівник групи. — Тут усі такі, правда ж, друзі?
— Правда.
— Ми такі самі.
— Не бійся, Романе, головне — зізнатися собі, і тоді попустить.
Чоловік потер червоні невиспані очі й, смикаючи ґудзик на рукаві сорочки, нарешті розповів:
— Я спочатку не думав, що все це серйозно. Ну раз допоможу, ну два. А потім затягло. Не встиг озирнутися — і вже в системі, і не вискочиш.
Чоловік упав назад у крісло, закрив обличчя руками і тихо заскиглив.
— Ми розуміємо тебе, — подав голос керівник.
— Ми розуміємо! Розуміємо! — подали голоси інші.
— Ти молодець, що висловився!
— Молодець!
— Перший раз завжди важко!
Присутні заплескали в долоні, і чоловік ще більше втиснувся в крісло.
— Ну добре, на сьогодні досить, — посміхнувся куратор. — Наступна зустріч за три дні.
Худі, виснажені постаті волонтерів тихо, неначе тіні, вислизнули з кімнати. Роман встав з крісла і підійшов до куратора.
— Скажіть, а які шанси вилікуватися? Тільки чесно?
— Чесно? — посміхнувся куратор. — Якшо чесно, то повністю ще ніхто не вилікувався. Колишніх волонтерів не буває.
Павло Зібров
— А ти ж з цих країв, Сань?
Валік відкинув у бачок почищену картоплину і потягнувся по іншу. Чоловіки сиділи біля кухні-бліндажа і, роздягнуті по пояс, підставляли тіло весняному сонечку. Базовий табір на війні — це майже курорт: ліс, відносна тиша, пташки співають.
— З цих. З Красного Луча. — Саня підсунув ближче відро з лушпайками і чистив картоплю над ним.
- І шо, добровольцем?
— Так, у мене до цього всього діла свій прагматичний інтерес.
— Який?
— У 2013 році на День Незалежності до нас у місто приїхав Павло Зібров. Ну не тільки він, там ще хтось був, але запам’ятався саме він. І, звісно, все місто ввечері пішло на стадіон слухати концерт і дивитися салют.
- І шо?
- І от увесь стадіон «Шахтар», і я разом з усіма волали: «Бо хрещений батько мій — то Хрещатик, то Хрещатик».
— Ну то нормально все, шо тут дивного?
— Нормально то нормально, та вже через рік ті ж самі люди валували: «Пріді, руській мір», розказували, які всі українці страшні правосєки і фашисти і як знущаються з «народу Донбасу».
— Біда з цим міром.
— Та да, біда. Я дуже хочу звільнити своє місто і в очі цим людям глянути. Глянути і спитати: «Коли ви брехали? Коли Зіброва співали чи коли Росію кликали?»
— Ясно, вибач, що зачепив тему.
— Та не страшно. Ладно, давай швидше чистити, шоб пацанів голодом не морити.
І чоловіки з новою силою взялися за картоплю.
Гусак
Надворі сутеніло. Темінь опускалася на Луганщину, а з нею насувалася й небезпека. Стас з Вовкою ще раз оглянули дорогу.
— Чисто, Стасе.
— Добре.
— О, диви, шо це? — Володимир нахилився і підняв з землі здоровенну пір’їну з гусячого крила. — Звідки вона тут?
Чоловіки засіли в бетонованій споруді праворуч від дороги. Володя поставив на буржуйку чайник і знову вернувся до пір’їни.
— Красіва. Придумала ж природа?
— Ага. А в мене історія з гусаком була цікава. Уже тут, на війні, минулого року. — Стас визирнув у щілину укріплення й оглянув дорогу. — На початку осені, чи шо? Стояли ми тоді на хресті біля Дебальцевого. Дебела була розв’язка. Та й нас там чимало було. І отак увечері я на чергування заступив і раптом його побачив. Гусеня. Мале таке. І саме. Придибало прямо на блок.
- І шо ти? — Володя зняв чайник і налив окропу в дві кружки з заваркою.
— Та що, хліба йому розмочив, нагодував. І прижився він. Я його Сепаром назвав, бо ж із боку сепарів прийшов. Добре, шо змалку був з нами, бо точно з’їли б. А так, шо його їсти? Ложка м’яса. А коли підріс, то вже й звикли до нього.
— Свій гусак?
— Ага. — Стас узяв кружку і подмухав на чай. — Та він не простий гусак був. У дозорі на блоку стояв. У нас такий, як цей, бункерок був, то він під лавку залазив і спав. А як відчував небезпеку, то вибігав на вулицю, крилами бив і ґелґотів.
— Яку небезпеку?
— Обстріли. Сам не знаю, як він відчував, та як вибіжить, заґелґоче, то за одну-дві хвилини дві чекай СМСки від бібізян.
- І де він дівся? — Володя і собі сьорбнув чаю.
— Якось вибіг він, валує. І не просто як завжди, а аж заходиться. Ми вже по укриттях, чекаємо. Тихо. Ну, може, помилився наш Сепар? А він бігає по перехрестю, бідкається. А потім махнув крилами, раз, другий. І злетів у бік Фащівки.
- І що?
- І як пішов обстріл, що я такого в житті не бачив. Добре, шо ми вже по окопах та бліндажах були.
— Врятував-таки вас.
— Можна й так сказать, — Стас відпив чаю. — Я й досі пташатину їсти не можу. Зрадником себе відчуваю. Ладно, сиди тут, піду я попитаю, шо там з горба хлопці з тепловізора бачать.
Стас безшумно розчинився в темряві. Володимир покрутив у руці пір’їну, а потім закріпив її на блоку біля кулемета.
— Буде і в нас тепер оберіг.
Церква
— Манько, Маріє! — Старий Юхим сперся на тин і зазирнув на подвір’я. — Ти шо це забарикадувала хвіртку, не увійдеш?
У глибині обійстя, біля стайні, виринула бабина постать. Стара, покручена роками і тяжкою сільською працьою, повільно почимчикувала до тину.
— Привіт, Юхиме, чого волаєш? Я сліпа, а не глуха. — Баба сперлася на тин з іншого боку. — А шо, ворота відчиненими тримати, ніби й не війна? Чужих людей у селі пітьма.
— Ти за солдатів? Та шо вони в тебе візьмуть? Злидні?
Юхим пирснув у сиву бороду, баба теж посміхнулася. Дід дістав з кишені зім’яту пачку й пустив дим.
— Я, до речі, у справі зайшов.
— Шо, свататься будеш?
— Ну майже. Слухай, дай кілька ікон. Ти ж у нас віруюча? Навіть у кинутих хатах позбирала, шоб не гнили.
— Було діло. — Баба поправила хустку. — Все мріяла, шо колись у селі побудують церкву і не треба буде за дванадцять кілометрів до сусідів швендять.
— Ну от я ж і кажу, — вів далі Юхим. — Солдати на околиці церкву зводять. Невеличку. І для себе, і для нас, для місцевих. Війна піде, а церква лишиться. Вони там усе самі зробили, і навіть дзвін із гільзи. Та ж ікони за п’ять хвилин не намалюєш.
— Чула я про ту стройку, Юхиме. — Баба обтерла краєм хустки кутики губ. — Та ж вони западяни? З Тернополя там чи звідкіль? То вони, може, неправильну церкву будують. Не московського ж патріархату, а київського. Чи грецьку.
— А тобі не все одно?
— Чи ти дурний, Юхиме? Хто буде в неправильну церкву ходить?
— Це ти дурна, Манька. Дурна, хоч і в Бога віриш. — Юхим аж сплюнув від нервів. — Живеш тут майже сто років взагалі без храму, а тут прийшли, побудували, ледь у дупу не поцілували. Користуйся. І не таке. Воно ж нам лишиться, війна не вічна.