Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— От бачиш, командир, ти не розумієш. І я тоді не розумів. Ми ж оккупанти були. Війська на чужій землі. От уяви, що відчував бауер, який пахав неподалік поле і знав, що в лісі стоять чужі танки?
— Ну там же не було збройного конфлікту?
— То пощастило, що не було. А в Чехословаччині було. І ще десь було. Ти уяви, що відчували люди, живучи під дулами наших танків? На кого ті дула по факту були наведені? На німців, адже окрім них у Німеччині нікого не було. А я тоді навіть не думав так. Тоді служити в Німеччині було престижно. Окупантом бути було престижно!
— Да, діла, — присвиснув Роман. — А я так ніколи й не думав про це.
— А ті, - кулеметник кивнув на ворожі позиції, - і зараз так не думають. Тягнуть свій руській мір зі своїх Бурятій та Чечнів. Пруть свій воєнторг під чужу хату.
— Це точно. Лише коли окупант на твоїй землі, тоді й розумієш ціну всьому.
Роман загасив недопалок у пісок і, взявши з кутка калаш, накинув спереді на шию.
— Добре, Сергію Степановичу, я пішов далі. Дякую за політінформацію.
— Та яка це політінформація, так, мислі вслух.
Кулеметник потис руку, і Роман, пригнувшись, вискочив з укріплення і зник за рогом напівзруйнованої хати.
— Я «земля», — підніс до рота рацію кулеметник, — периметр візуально чистий!
Щастя
— Коли я була маленька, ну рочків десять, то фактично весь час була вдома сама.
Тетяна поправила малому Славку кашкет, і той побіг далі гратися на майданчик. Жінка провела дитину поглядом і посміхнулася Андрію.
— Ми жили в селі. Мої батьки тоді важко працювали, тож усе господарство було на мені. І я мала годувати свиней. Йдучи на роботу, батько лишав мені відро і просив віднести їм їжу маленькими відерцями, щоб не було важко. — Тетяна замовкла. По обличчю неначе пробігла тінь, однак уже за мить вона продовжила: — А я боялася свиней, які рвалися через загородку, і тому носила все відро одразу. Тягла, рвучи пупа, до дверцят загорожі, швидко відчиняла і, вивернувши, тікала. Один раз свиня таки вхопила за плаття. Я рвонулася, вискочила з сараю, вибігла аж на вигін, сіла у волошках і заплакала. І тоді собі пообіцяла, що, коли виросту, в мене буде величезна родина, усі будуть одне одному допомагати і ніхто не рватиме пупа сам.
Тетяна замовкла, дивлячись на майданчик, де бігав малий. Андрій торкнувся диктофона.
— Ви ж не проти, що це все записалося?
— Ну звісно, то ж ваша журналістська робота така.
Андрій і собі посміхнувся. Тетяна була, як кажуть між собою журналісти, медійною знахідкою. Говорила чітко і зрозуміло. Не намагалася щось із себе строїти. Розмова пішла в приємне русло від самого початку.
— То розкажіть, чому ви вирішили всиновити відразу трьох діток, та ще й із зони воєнних дій? Зараз мало хто хоче взагалі спілкуватися з людьми з Донбасу. А тут діти. І всиновлення.
Тетяна знову посміхнулася.
— Ну я ж хотіла велику родину? Трійко синів уже доросі. Тоні, моїй молодшій, вісім. Шо ж вона одна ростиме? А тепер ще і Славко, і Василько, і Ліза в нас є. І галас постійний, сміх у хаті. Це й є моя мрія.
— Але чому з Донбасу?
— А немає різниці, звідки дитина. Чи з Чернівців, чи зі Слов’янська. Головне, що дитина має жити в родині. Має бути бути огорнута любов’ю. Тулитися до мами, а не закриваючи голову рученятками, сидіти в темному підвалі. Я коли дізналася, що дитбудинок вивезли з війни, то відразу туди поїхала. Славко до мене якось зразу прикипів. І я зрозуміла, шо це мої діти. Усі троє. Так і сталося.
Тетяна глянула на годинник на руці.
— О, в школі вже заняття закінчилися, зараз старші прибіжать.
— Добре, дякую за розмову, не буду дітей лякать. — Андрій вимкнув диктофон і подав Тетяні руку. — Було приємно поспілкуватися. Статтю перед друком кину вам на мило, шоб ви глянули.
— Добре, як скажете.
Андрій пішов алеєю парку, час від часу поглядаючи на Тетяну, яка лишилася зі Славком.
— Мамо! Мамо! Ми вже! Ми тут! — пролунало раптом з майданчика.
Андрій став біля горіха і закурив. Він дивився, як діти обліпили жінку. В горлі пересохло, очі налилися сльозами.
— Твою ж дивізію. — Андрій відвернувся від дитячого майданчика. — Ось воно яке щастя насправді.
Головна фотографія
Василь з Гнатом повільно спускалися Інститутською до Майдану. Вони йшли вздовж парапету, вдивляючись у фотографії загиблих з Небесної сотні.
— Устим, — спинившись, Гнат помацав граніт біля фотографії. — Ех, хлопе, не втримали ми твоє небо.
Він відвернувся, щоб не бачив товариш, і тильним боком долоні нишком витер вологі очі.
— Знаєш, шо оце подумалося? — Василь закурив. — Подумалося, шо ніхто не знає, коли зробить свою головну фотографію.
— Не поняв? — повернувся до нього Гнат.
— Ну шо ти не поняв? Глянь он на хлопців. Оце й є їхні головні фотографії. Ті, в яких усе їхнє життя. Ті, на яких вони такі, якими запам’яталися.
— Тю, та ніхто ж не вибирає собі фотографію на могилу!
— Не вибирає. — Василь хитнув головою. — Ба більше, навіть не знає, шо оця заморожена мить і стане головною. Що саме цю фотографію виберуть інші для ілюстрації цілого життя. Стоїть собі людина, посміхається фотографу. Клац. Є! Може, ще й гляне, чи гарно вийшла. Шось, може, навіть скаже типу «нормуль» чи «о, гарно вийшло». І забуде цей епізод. А насправді це була головна фотка.
— Шось ти, Вася, прям фаталіст. Боїшся смерті?
— Не скажу, шо прям боюся, та не хотілося б ще. — Василь запалив лампадку біля фотографії.
— А давай я тебе сфоткаю. — Гнат дістав мобілку. — А раптом це твоя головна фотографія буде?
— Йди в сраку, дурачьок! З тобою тільки думками ділитися.
На Київ спадав вечір. Люди, що йшли Інститутською, не розуміли, чого це двоє людей у формі, один без руки, другий на милицях, обійнявшись, розкатисто сміялися.
Дідова наука
Петро Олексійович помирав. Він лежав горілиць на ліжку і дивився в одну цятку на стелі. Поруч з Петром Олексійовичем на лавці сидів син Петро Петрович і онук Олекса.
— Нічого, дітки, не переживайте, — шепотів дід, — я своє пожив. Якщо хочете прожити з моє, то не майте віри державі.
— Чому це, діду? — Малий Олекса зацікавлено ворухнув вухом.
— Тс-с, — шикнув на малого батько. — Не займай діда, йому, мабуть, важко говорить.
— Облиш, Петро, дитина має знати. — Старий повів рукою. — Я дожив до поважного віку лише тому, що не мав іллюзій. Усі зі шкури лізли, заробляючи пенсію, брали участь у соцзмаганнях, отримували грамоти, а я чинив зовсім не так.
— А як?
— Тридцять шість років я пропрацював на заводі простим майстром цеху. Та щодня шось приносив з роботи додому. Щодня. Навіть коли не було що взяти, приносив горщик іржавих цвяхів.
— Тату, не треба!
— Треба, сину, треба! Нехай дитина знає і розуміє! І саме тому, що всі ці роки я носив додому різні речі, вся наша родина пережила і голодні дев’яності, і дурні нульові. Я сам забезпечив собі пенсію, а твоєму батьку життєвий старт.
Дід важко відкинув голову на подушку і заснув. Малий деякий час дивився на старого, а потім повернув голову до батька.
— Тату, то шо, наш дідусь усе життя крав? Крав і каже, шоб і я крав? Шо красти це добре?
— Та ти не звертай уваги. — Батько відвів очі. — Він під знеболювальним. Та й старий. Шось ввижається йому, то й меле.
Олекса шморгнув, колупнув пальцем у носі і, задумливо дивлячись просто перед собою, почав скатувати козюн у кульку.
Люди
— Привіт, Сань. — Сергій важко сів на лавку. — Шо нового?
Олександр сидів просто на порозі кандейки і за допомогою двох розвідних ключів намагався зірвати прикіпілу до труби гайку.