Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Повідомлення з лікарні надходять акуратно. Криштоф поправляється. Його настрій трохи підупав, і мене це нітрохи не дивує. Він думає про майбутнє, хоча ніяк не може знайти виходу.
Нарешті й Карличек повертається з своїх пошуків.
— Де там! — каже він. — І все ж таки я настоюю на своєму — Марту вбили… А може, вона сама застрелилась? Тоді в лісі були чиїсь інші сліди… Чиї ж саме: її вбивці чи того, хто забрав пістолет?.. Чому ж тоді він не взяв годинника і браслет?..
— Годі вам, Карличек! Що, зрештою, ви вважаєте: це було вбивство чи самогубство?
— Та я вже й сам не знаю…
Розповідаю йому про поведінку Криштофа. Останній чомусь починає забувати дати й імена. Лікарі кажуть, що це — наслідок удару по голові. Мені ж здається, що хитрун просто симулює. Може, йому пригадався випадок з Яном Тужимою або, наприклад, з пані Томановою, яка стільки часу морочила лікарів. А може, й сам Тужима підказав йому це?.. Якщо, звичайно, під машкарою Тужими криється Вілем Гегел.
Головний хірург надіслав листа, в якому висловлює неспокій щодо теперішнього стану Криштофа: він мовчить, нікого не хоче бачити, весь час про щось настирливо думає. Треба скликати консиліум. Хоч зараз хворого не слід хвилювати і втомлювати питаннями.
Я ж глибоко переконаний, що Криштоф вперто готується до двобою зі мною. Буде викручуватись, як придавлений черв'як.
Проте мене бентежить душевний занепад Криштофа. Враховуючи це, я на деякий час даю йому спокій. Та нікуди він і не дінеться. Наші люди пильно охороняють його од молодчиків Лебруна.
Гонзик приносить черговий бюлетень, в якому повідомляється, що Криштофу дали, нарешті, дозвіл виходити на прогулянку. Фізичний стан його цілком задовільний. Навіть з'явилися перші ознаки рум'янцю. Проте мене він навіть не згадує.
Я почував себе, немов перед останнім скачком. Наближається день, коли Криштоф змушений буде викласти все.
Та раптом сталося несподіване. Ось до мене заходить Карличек і питає:
Ви коли сьогодні вийшли на роботу?
Хвилину тому.
Карличек киває й озирається.
— Ми прийняли жахливу телеграму…
— Що трапилось?
— Криштоф пошив нас у дурні… Він покінчив самогубством.
Я не на жарт перелякався.
— Мертвий?!
— Так.
— А я вважав, що він придумає щось більш дотепне…
— Це теж дотепно, — каже Карличек.
І він має рацію. Мене аж трясе од безсилої люті.
— Значить, погано стежили за ним!
— Стежили добре, та не вгледіли… Клятий, ковтнув смертельну дозу морфію. Очевидячки, перед сном. Коли вранці зайшли до нього, Криштоф був мертвий.
— Уже що-небудь робили?
— Ні, чекають на вас. Перш за все треба з'ясувати, де він дістав морфій.
— А в його ліках морфію не було?
— Ні, не було. Внизу чекає машина. Може, поїдемо?
— Гаразд.
— Кого ще візьмете з собою?
— Вас і Гонзика.
Ян Тужима, як завжди, поблизу. Не встиг я зробити й кроку, як він влетів до кабінету.
— Ранковий бюлетень ще не передали, — доповідає він.
— Тоді їдьмо за ним самі.
Через хвилину ми вже в дорозі. Прошу водія їхати якнайшвидше. Він знає свою справу — жене так, що на нас озираються перехожі. Коли виїжджаємо за місто, машина буквально летить у повітрі.
Ми мовчимо. Криштоф таки перехитрив нас.
Вахтер моментально одчиняє ворота. Видно, його попередили про наш приїзд. Ідемо по лікарняному парку. Тут повно хворих. Одні гуляють, інші сидять на лавах. Усіх вабить до себе красуня-весна.
Чи відомо їм про самогубство? Мабуть, ще ні. Я показую, куди їхати. Зупиняємось біля хірургічного корпусу, де стоять санітарні машини. Водій ставить машину в ряд, щоб не перешкоджати іншим.
Заходимо у вестибюль. Тут вже чекає начальник окружного відділення МВС з двома оперативниками. Вони тихо розмовляють з головним хірургом.
Кидаємо кілька слів на ходу. Неподалік вже гуртуються хворі, яких здивувала наша поява.
Перед палатою Криштофа сидить сестра-жалібниця. Вона нагадує вартового, який завмер на своєму посту. Помітивши нас, устає. Хоче мені якось пояснити те, що трапилось. Я лише ввічливо киваю в її бік.
Мертвий лежить у ліжку. Очі заплющені. Тіло запнуте простирадлом. Ми незрушно дивимось на нього. Мені чомусь, навіть не віриться, що Криштоф мертвий. Все, що він міг розповісти, вмерло разом із ним.
Я ледве видушую з себе:
— Хто перший помітив, що він мертвий?
— Я, — каже сестра. — Одразу ж доповіла головному хірургові.
Він стоїть поряд зі мною.