Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
Гонзик з незмінною посмішкою кладе мені на стіл телефонограму про стан здоров'я Криштофа. Хворий вже починає говорити та потроху їсти. Захотів навіть поголитися і попрохав, щоб йому принесли білизну, його домогосподарка хотіла побачитися з ним, та ми не дозволили. Криштофу не терпиться поговорити зі мною, і, як він сам каже, про щось дуже важливе.
Я весело сміюсь до Тужими:
— Криштофа гарно доглядають, Гонзик, чи не так?
— Авжеж, — каже він і посміхається, його ґудзиків я не чіпаю.
Нарешті головний хірург дає дозвіл на коротке побачення.
Карличек доповідає про пошуки пістолета:
— Нічого втішного не можу сказати. Куль уже назбиралася ціла гора, проте жодна з них не співпадає. Той пістолет, з якого вбили Марту Вальтерову, ще в когось у кишені.
Хто його зна! Можливо, то був пістолет самої Марти, і вона з нього застрелилась. Хтось міг потім затоптати його в багнюку. Правда, ми уважно обстежили кожну ямку. Але це ще нічого не свідчить. Його ж міг хто-небудь і підібрати…
— Хоч земля тепер уже геть затвердла, вам доведеться, Карличек, ще раз добре пошукати.
Карличек дивиться у вікно і з захопленням каже:
— Саме підходяща година для цього. Пишіть наказ, і я негайно виїду на місце. Зроблю там таку траншею, що й вас порадує.
— Отож їдьте. Спробуйте відновити в пам'яті все з самого початку. Перегляньте протоколи, фотографії… А раптом виявиться, що це й справді самогубство…
Я тим часом їду до Криштофа. Покладаю велику надію на побачення з ним. Перш за все розмовляю з головним хірургом. Він нагадує, щоб я не перевтомлював хворого. Сестра-жалібниця доповідає: ніхто більше побачень не просив, на прохідній уважно стежать за всіма, хто входить і виходить.
— Зараз я підготую його до вашого візиту.
Вона заходить до палати і за якусь мить кличе мене. Криштоф напівсидить у ліжку, спираючись на цілу гору подушок. Ковдра запинає йому груди. Його довгі руки непорушно лежать зверху.
На голові чалма з бинтів. Під хитрими очима великі сині круги. Так, виглядає він не ай-я-яй. Проте спокійний і навіть робить спробу посміхнутись.
— Ручкатися не слід, — зауважує сестра й підсовує мені стілець.
— Як ви почуваєте себе? — питаю Криштофа.
— Гаразд, — тихо, але без усміху каже він.
— Можете говорити?
— Можу. Дякую вам. Коли б не ви…
— Потім про це… Скажіть, будь ласка, що трапилося з вами?..
На обличчі майнула слабенька усмішка.
— Ви знайшли його? — в свою чергу запитує він.
Я трохи підводжусь і знов сідаю.
— Перш за все я знайшов вас. Отож вам слід було б розповісти все спочатку. Якщо це стомлює вас, кажіть хоч головне.
— Я зупинюсь, коли мені стане погано, — белькоче він. На тумбочці лежать таблетки. Сестра бере три з них і подає пацієнту.
— Ви зникли саме в той день, коли мусили з'явитися до суду, — обережно нагадую я. — Ми бачили, як ви зайшли, а потім кудись пропали…
— Так, так, — зітхає він. — Розповім вам і про це. Я зустрів тоді в коридорі одного чоловіка. Мені здалося, що я знаю його: ми їхали з ним у таксі в день катастрофи…
Мовчить, щоб передихнути.
— Не розумію, пане Криштоф. Яку катастрофу ви маєте на увазі?
І він докладно розповідає про те, що ми вже знаємо. Певний, що нам нічого невідомо, торочить щось про «незнайомого» пасажира, котрий зовсім не був доктором Томаном, а якимось Рейндлом чи Рейндном.
— Так от, цей Рейндл, — говорить Криштоф, — сказав мені, що суд відбудеться в іншому приміщенні. І тим самим штовхнув мене у пастку…
Я нічим не виказую своєї недовіри.
— Тільки спокійно, — нагадує сестра, — не забувайте, в якому ви стані.
Скориставшися з цього, Криштоф намагається дізнатись, хто вона.
— Ця жінка — ваш співробітник, чи не так?
— Так, — відповідаю я.
— Я дуже вдячний, що мене охороняють, — Криштоф облизує губи. — Тоді, в суді, ми очутилися з інженером віч-на-віч. Він зачинив за собою двері і наставив мені в груди пістолета. Сказав, що його послав Лебрун…
Я похмуро дивлюся на нього. Очі старого заплющені. Він щось уперто намагається пригадати.
— Ми залишались там до пізньої ночі. Потім він вивів мене іншим ходом. Попередив, що буде стріляти. На вулиці вже чекало авто. Що поробиш! Я змушений був підкоритись. Та на набережній вискочив. Він стріляв, але без успіху…
— Ми знайшли ваш капелюх.
— Мені ледве вдалося втекти.
— Куди ж ви потім пішли?