Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— І все?

— Спілка чемно подякувала, вклонилася діаспорі в ноги, в руки і ще кой-куди, забрала видавничого центра і, співаючи ґімна, пішла…

— … і загнала той центр до Росії.

— Ні, Росія нам тепер по цимбалах. На київських розкладках почали масово з'являтись дешеві в усіх розуміннях детективи і порнографічнії романи. Російською мовою, природно, бо наша такого ще не витримує.

— От мудаки.

— Невеликії три літа кльово пролетіли, аж тут діяспора візьми та й схаменись. Бо почали подейкувати, либонь, тобто сиріч, немовбито в молодої держави та її кволих інституцій якісь там негаразди з корупцією. Ну, з ким не буває. Але невже таке страхітливе явисько мало би зачепити сумління нації? Її співучу, барвінкову, солов'їну і смерекову навіть, холєра, душу? Певно, що то москальська провокація. Українські письменники століттями і тисячоліттями боролися за свободу слова і всю іншу фіґню, а слово тепер пильно стоїть на сторожі. Хто бись був чистий як лід, а білий як сніг, то ти обмовлять од голови до ніг. Але. Але їдьмо, панове, і пересвідчимося в тім на свої очі. Приїжджає Діяспора на Банкову, а Спілка їй і каже…

— Ваш центр уже давно спистило Рускоє Національноє Єдінство.

— Ні, не випереджай події. «Хтіли би-сь ми, прошу пані, подивити на ваші напрацьовання», — з материнською ласкавою усмішкою повідає Діяспора. А Спілка їй каже: «Щас». Вибігла Спілка за ріг кута, а там поетів повзає видимо-невидимо. Вірші читають один одному, голота, про вічність, красу і славу, і про юну нескорену вітчизну, до речі, мріють гуртом, хто з них буде першим Нобелівським лауреатом — з'ясовують. Дрантя, одне слово.

— І серед них ти.

— І я серед них, де ж мені ще бути, як не серед своїх? Спілка зловила нас штук десять у жменю, занесла до кабінету і каже — мені, припустимо: «Хочеш книжку? Безгонорарну, зате на шáру. Частину тиражу тобі дамо. Подаруєш отим крейзанутим, а вони — тобі. У тебе вже п'ять років не виходили книжки, а ти ж, як-не-як, мій член. Соглашайся, бард, пока не піздно, бо передумаю». Чого ти іржеш?

Бамбула повзав по кухні.

— Якщо Спілка — вона, то як ти можеш бути її членом? — простогнав він.

— Тобі одне на умі. От, нашибала Спілка вершиків і видала все одразу за лічені дні. А Діяспора сидить, чекає. Спілка приносить їй каву і гору отакого убожества: «Прошу помилуватися, то є наша нова поетична серія. Ось Костик, ось Петро, а Лишега відмовився, йому, чи бачте, не сподобалося оформлення з нашою кльозетовою шторою. Перебирати вже почали, бачите, літературний процес пішов… обіцяв повернутися. До речі, дайте нам ще сто тисяч. На оформлення, бо художники запаніли, не хочуть більше на шару навіть кльозетових штор малювати. Ренесанс, карочє». Облилася Діяспора рясними та гарячими, поцілувала Спілку у… Андрію, у лоба вона її поцілувала, а не туди, куди ти показуєш, іще сто тисяч і вишиваного рушничка із Філядельфії на щастя, на долю, блін, дала, а тоді скрутила fuck you воріженькові на північний схід і, поправивши лапшу на вухах, полетіла на свою чужину. А Спілка зирк у вікно, за яким тужно реве літак до Нью-Йорка, так немовби все вимовляючи «кру… кру…», хап телефонну трубку і каже мені: «Слухай, казьол, забирай цю рвань, щоб завтра і духу не було, нам «Эммануэлу» Арсан нема де складувати».