Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Може, доглядатимемо білі айстри; я заграю в зозульку із глини, а ти на флейті або на тимпанах («що є тимпан?» — Андруся спросоння; звідки я, холєра, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти в перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати по нотах, бо будь-який винахід перший час залишається диким; літатимемо; питимемо вино з Ісусом і святим Авґустином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися до знетями, Андрусю, адже попереду — ціла вічність, а третя стать зміниться четвертою і п'ятою. Теперішній час без богів лишиться позаду, перетворившись на милий і нешкідливий спогад про ще одну подорож до планети людей.
І буде там нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо по черзі фундувати нектар — ми Бахові й Рахманінову, вони — нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, де можна кохатися донесхочу, не переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували за цей час розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої до останньої ноти, наживо, нікуди не кваплячись; знаєш, Андрусю, я більше ніколи не вирушатиму в мандри до цієї долини сліз, все одно вона пропаща.
«Тоді Ізольда і каже йому:
— Обійми мене, друже, так міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене до тієї щасливої країни, що казав колись: до країни, звідки ніхто не вертається, де чарівні співці співають без кінця, забери мене!
А Трістан відповідає їй:
— Так, я заберу тебе до щасливої країни живих. Час той наближається; чи не до дна ми випили з тобою наші муки й наші радощі? Час наближається, і коли я покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?
— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що я прибуду.
— Хай Бог нагородить тебе за це, світе мій».
Але важко читати серед ночі і я відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, до якого можна було б летіти крізь морок і осінні дощі, — бо летіти треба на Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо в пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету до світла. Ми не знаємо, чи існує рай для нічних сестер наших із тонко виконаними візерунками на тендітних перламутрових крильцятах, ми не знаємо, чи існує рай для цвіркунів, які один за одним розчиняються і мужньо тихнуть у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був — так само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу — бо надто пекучим було полум'я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки до своєї долі, до її звершення. Повно снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм на мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми — є!»
Андріяна підводить коротко підстрижену голову:
— Чому не спиш?
— Я пригадую рай. І записую свої спогади на папері.
— О такій порі?
— А о якій?
— Співай про сім іржавих ґверів, лиш не схиляйся при папері, — спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.
Злива, тим часом, не вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ і запускає до ефіру невідомий мені рок, такий тихий у цій кімнаті, де спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають перед смертю — або перед безсмертям, уперше після життя. Так солодко, так тривожно і все одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання — «бо все мине, як сад, що на очах пошерх, — нам буде тільки ніч, як письмена, — постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як там у нього, я вже не пригадую; але ж «рай» і означає «сад», тож можна як завгодно), скажімо, отак: «бо все мине, як рай, що на очах пошерх, — нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «рай», — лиш, як луна, по стінах осяде сумно й не прошурхотить уже; а те, що раю суть — те, що не знає меж — воно зимує там, де наше осягання…» — під приязним шепотінням дощу, спокійний, плавний віддих сонної, найкоханішої у всьому часі жінки з заплющеними очима, у неї сірі очі, насмішкуваті і печальні одночасно, я знав їхній погляд напам'ять задовго перед тим, як ця пам'ять розпочалася; з сірими очима, золотим стриженим оксамитом, жінки з довгими стрункими ногами і маленькими, тугими, не засмаглими персами, усієї жінки, сонної, гарячої, юної, запашної як цитрина, як свіжий чай, соковитої, гнучкої, як лозина на вітрі з Едему, жінки подих, без якого рай і безсмертя не є можливими, — і я припадаю до тебе губами, ти ще не вся тут, нічна троянда, вузеньке стебло, паняночка, у нашій ночі і осені, переповненій медами та зливами, ти ще не вся тут — у цій долі, яка виштовхнула нас в осягання — і ми згораємо одне в одному, моя, і я закінчуюся в тобі, розпочинаючись — Андрусю, марното, соловейку.