Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда, видавець Василь Гутковський
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї». Краткое содержание книги:
Українському читачеві вперше пропонується найповніший прозовий доробок Костянтина Москальця — справжнього майстра сучасної української літератури. До книги ввійшли кращі його твори — роман «Вечірній мед», повість «Досвід коронації» і знамениті оповідання та есеї «Споглядання черешні», «Дев'ять концертів», «Сполохи» і «Нові сполохи», «Людина на крижині» та «Місяць милування місяцем».
* * *
Костянтин МОСКАЛЕЦЬ — автор поетичних книг «Думи» (1989), «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима») (1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» (2001), книги прози «Рання осінь» (2000) та есеїстики «Людина на крижині» (1999), «Гра триває» (2006) і щоденникових записів «Келія Чайної Троянди» (2001). Лауреат фестивалю «Червона рута — 89» у номінації «авторська пісня» та літературних премій ім. О. Білецького (2000), ім. В. Свідзинського (2003), ім. В. Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005) та ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень» (2006).
* * *
В оформленні книги використано фрагменти картин Пітера Бройґеля (Старшого)
Пізніше ми повернулись до Львова. Всі плели якісь дурниці, які в таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т. д. Я цього слухати не міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг за кіром. Потім весь Нектар пом'янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.
Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» для того, щоб працювати і самостверджуватись. А для нього кір був роботою і самовираженням. Якби він не пив, то Ти ніколи про нього не писав би. Ми б його просто не знали.
Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що зараз третя ранку. Треба іти спати.
Бувай здоров. Дзвони.
Твій Бампер.
— Ти бачила коли-небудь п'яного янгола?
— А ти?
— Одного-єдиного, раз у житті. Він їхав верхи на блакитному єдинорозі, співав у міліцейський мегафон «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.
— А єдиноріг?
— А єдиноріг і собі був п'яний. До того, що вже не міг співати.
— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого я терпіти не міг за його слабкість, — знаєш, мені подобається наш роман. Але прошу пояснити, чому в ньому стільки пиятик і п'яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що тут нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени над озером, жодної згадки про існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені на поезії та музиці. Оленка казала…
— Цей роман не для багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка просто дурна, вона не знає, що таке метафора. Навіть цього!
— А ти звідки знаєш, що вона цього не знає? — звелася на лікоть Андріяна, вродлива кобра.
— Річ у тім, що пияцтво і пияки в нашому романі — це лише метафора, — заквапився я. — Так, скажімо, п'яний янгол є метафорою для душі, закинутої в тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, при Господній при свічі. Проте навіть видимо п'яний янгол вічно залишається янголом, не перетворюючись на демона. Просто йому весело і він робить не те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя для янгола — це запій, який рано чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п'юрок посивіли та й годі. Ясно?
— Дуже ясно, — сказала ти до вікна, за яким одразу ж западає ще одна рання осінь. — Я не така дурна, як Оленка. Але я не знаю, що таке субстанція.
І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків на цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо до вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення на нічних шибах. Гладеньке холодне скло, на яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді в наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже не заснути; іноді одразу таланить натрапити на справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо так уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і не так страшно помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себе в прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це так само, припускаємо ми, як однієї ночі хлопчик стає парубком, а дівчинка — дівчиною. Кожен з нас більш-менш туманно пригадує, як воно сталося. А ще оті чужинці, які стверджують, що безсмертя — це третя стать; «бо як воскреснуть із мертвих, ні женитимуться, ні виходитимуть заміж, але будуть, як янголи на небі», — каже один з них, галилеянин. «Це як ми з тобою — нерозписані, шлюбу не брали, бачимося раз на два роки», — коментує Андруся, вправний герменевт Святого Письма.
Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася на канапі і переглядаєш сто сорок сьому серію сну за участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі сниться Бампер, який диригує «Трістаном і Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов'язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що за бздури!» — обурюється Андріяна і перевертається на інший бік.
Що ми будемо робити на небі, Андрусю?