По живу і мертву воду

Спершу розмова точилася ввічлива й незначна. Пошукайло розпитував Оксану, чи бувала вона раніше в цих місцях, чи знає історію краю, його особливості, якими мовами володіє. Він усе поглядав і поглядав на Оксану й, хоча в його темних, добре зашторених очах не з’явилося ні подиву, ні розчарування, ні досади й, тим більше, радості, розвідниця зрозуміла хід його думок. Командир загону, очевидно, не був вільний від почуття ревнощів, бо ж справу із зловленою ним лазутчицею передано іншій, спеціально присланій до них з Великої землі людині. Проте зараз його, видно, тривожила не стільки так звана честь мундира, скільки те, що шанси на досягнення успіху малі. Перед ним молоденька дівчина, що ніколи не бувала в цих місцях. Він здогадувався, що Сивий прислав до нього кращу свою розвідницю, але не наділена ж, справді, ця дівчина якимось незвичайно чудесним даром, і що може зробити вона, якщо його люди й сам він нічого не добились від Гелени? Отже, справа безнадійна, і ця дівчина даремно ризикувала, добираючись сюди. Однак…

— Як ви уявляєте собі виконання свого завдання?

Оксана зрозуміла, що її випробовують на самовпевненість і апломб.

Поки що нічого конкретного, — відверто призналася вона. — На першому етапі я підкоряюся вам особисто й нічого не роблю без вашої згоди. Сивий сказав, що ви розробляєте план дій і, можливо, запропонуєте декілька варіантів на вибір. Після цього я дію самостійно, вірніше, на свій страх і риск, однак, при можливості, консультуюся з вами. Зв’язок через вас. Ось вихідні дані.

Командир потер пальцем підборіддя, наче перевіряючи, чи гладенько воно виголене.

— Все це передбачалося на кращий випадок. На превеликий жаль, цього разу випадок такий, що… Коротше кажучи, ми поки що нічого не можемо запропонувати вам.

Он як! Він не має надії на успіх. Було схоже, що Пошукайло щось приховує від неї.

— Вона що-небудь вам розповіла?

— Нічого. В тому й справа. Тільки назвала своє ім’я — Гелена.

— Але, можливо, це кличка?

— Більше нічого не змогли добитися. Я сам допитував. Боюся, що з цього нічого не вийде.

В Оксани з’явилося підозріння, що захопленої в полон розвідниці вже немає живої.

— Ця жінка… жива? — тихо спитала Оксана.

— Звичайно! — здивувався командир і тут же насупився. — А хто вам розповів, що вона пробувала покінчити з собою?

— Ви, — невинно всміхнувшись, відповіла Оксана. — Щойно… Поставивши це питання.

Командир загону нічим не виявив свого збентеження. Побіля очей у нього з’явилися веселі зморшки.

— Чудово, — сказав він, — Але чому ви запитали, чи жива вона?

— Дуже просто, — знизала плечима дівчина, — Я зрозуміла так: ви не вірите в те, що ми зможемо довідатися про таємницю Гелени, а таємницю поховати може тільки смерть. Поки людина жива…

— Це правда, — погодився командир загону. — Що ж, допитаємо її у вашій присутності.

— Як ви гадаєте, чому вона намагалася покінчити з собою?

Пошукайло знизав плечима.

— Фанатичка. Очевидно, були якісь вказівки щодо цього… Дуже налякана.