По живу і мертву воду

Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.

Оксана не турбувала її питаннями. Найважча розмова була ще попереду. Розвідниця обмірковувала не лише докази, до яких їй треба буде вдатися, щоб схилити на свій бік Гелену. Її як людину хвилювала доля цієї жінки, й коли вона говорила Гелені, що вона їй не ворог, а друг, це були не просто слова. Гелена з’явилася з чужого, ворожого Оксані світу, але в цьому світі були не лише вороги, а й друзі і ті, хто міг стати другом. Таких людей була більшість. Оксана думала про те, що саме спонукало Гелену піти на ризик. Гроші? Звичайно, гроші відігравали для неї важливу роль — чоловік загинув, вона в чужій країні, дитина… Але, очевидно, це не було головним, були й інші причини. Які? Палкий патріотизм? Бажання допомогти своєму, народові? Схоже… Хай це залишиться Гелені, на це ніхто не посягає.

Наприкінці сніданку ординарець привів низеньку селянку в стьобаній безрукавці з закутаною в хустку дитиною на руках. Личко дитини було брудне, в червоних прищах, вона смоктала ганчірочку, яку мати раз у раз умочала в чашечку з молоком.

Гелена, ледь зачувши кроки, відразу насторожилась, підвелася і з прояснілим обличчям, притиснувши руки до грудей, ступила назустріч селянці. Вона дивилась на дитину жадібно, сяючи вологими очима. Селянка не розуміла, для чого її сюди привели, але, побачивши двох жінок, почала, наче виправдуючись, пояснювати, що вона відлучила дитину від грудей, а соски немає, й дитина ніяк не звикне до ганчірочки, зчиняє крик на весь ліс. Вона намагалася говорити по-українськи, але постійно збивалася, вставляла польські слова, й ця особливість її мови, видно, не відразу дійшла до свідомості Гелени.

— Пані полька? — запитала Гелена раптом, допитливо й здивовано видивившись на селянку.

— Так!

— Звідки?

Жінка назвала своє село й, скривившись, заплакала, почала розповідати, як на них уночі напали бандерівці, й вони ледве встигли втекти, взявши з собою лише корову, а все інше, що наживалося роками, пішло димом і прахом, і що коли б не совіти-партизани, яким допомагав її чоловік, то невідомо, що було б з ними. Певне, погинули б, як багато інших.

— Чоловік пані поляк? — знову запитала Гелена.

— Так! Наше село все з поляків.

— А де чоловік зараз? — допитувалась, не зводячи очей з селянки, Гелена.

— З нами, пані, тут нас декілька польських сімей, а як далі буде, не знаю. Нас хочуть відправити ближче до Білорусії, туди, де більше партизанів. А мій чоловік, він… Він хоче лишитися тут, з цими партизанами.

Селянка заплакала ще дужче, слідом за нею закричало й мале. Мати підхопила потрісканими пальцями ганчірочку, швидко намочила її в молоці, всунула в рот дитині. Гелена з нерухомим обличчям дивилася на неї, видно, вражена всім, що вона почула.