По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Богдан сердито, недовірливо, із заздрістю зиркнув на нього:
— В інститут? Бач, який скорий!
— Так змусили б, — простодушно заявив Тарас. — Думаєте, своєю волею… Я ж не дуже-то й брався за науку. Ледачий.
Це, здається, доконало Богдана. Помовчавши, він запитав у похмурою підозріливістю:
— Комсомолець?
— Як? — наче не зрозумів хлопець.
— У комсомолі був?
— Ні-ні… Я політики не люблю, не втручаюся.
— Оце й добре! — суворо похвалив Богдан. — Щоб у мене в сотні ніякої політики і агітації. Чуєш?
— Не сумнівайтеся, — заспокоїв його Тарас. — Тримати язик за зубами я вмію.
— А то я вас, східняків, знаю… — продовжував сотник. — Ви всі там національно несвідомі. Забули, якого ви кореня, роду. Є в мене один такий… Як нап’ється, так і починає: «Дружба народів, усі нації рівні…» Може, й ти так думаєш?
— П’яний чого не скаже…
— Еге! Що в тверезого на думці…
— Щодо цього будьте спокійні, пане сотнику, — поспішно сказав Тарас. — Я краплі в рот не беру. Як баптистський проповідник…
— Не крути! Я тебе про нації питаю.
Тарас зрозумів, що його заганяють у кут. Треба було відповідати. Він здивовано, придуркувато кліпаючи віями, подививсь на Богдана.
— Щодо націй? Так?
— Як, по-твоєму, всі нації рівні?
— Ні-ні! — заперечливо захитав головою Тарас, важко зітхнув і продовжував — Яка може бути рівність? Я в Німеччині був, там мені все добре розтлумачили щодо націй: німець — це людина, а українець, поляк чи, скажімо, росіянин — це тупе бидло. Недарма ж вони за одного вбитого німця розстрілюють десять, а то й двадцять наших… От який німець дорогий! Як можна рівняти?
Сотник зупинився, уважно, оцінююче оглянув своїми гострими сірими очима непоказну постать супутника, очевидно, намагаючись скласти про нього нове, більш правильне уявлення.
— Знову крутиш? Дурником прикидаєшся? Я тобі не бауер, мене не обдуриш.
Тарас розгублено й винувато знизав плечима.
— Скажіть, як щось не так, пане сотнику. Може, я що не так. Кожна людина може помилятися…
Несподівано міцно стиснуті Богданові губи затремтіли в усмішці; очі подобрішали, але він тут же оволодів собою, сказав твердо:
— Ти добрий штукар. Я тебе наскрізь бачу. Зрозумів? Так от, слухай. Забудь про свій комсомол, дружбу народів і все, що тобі совіти в голову напхали. Ти — свідомий українець, борець за самостійну Україну, стрілець УПА. Родом ти будеш не з Полтавської області, а десь з Волині. Ну, хоча б з самого Рівного, і щоб ніякий собака не знав, що ти східняк, совіт. Так, для тебе краще буде… Зрозумів?
— Як накажете, пане сотнику…
— Не пане сотнику, а друже сотенний, друже Богдане. Так мене треба називати, друже Карась. Молитви знаєш?
— Отче наш… Вистачить?
— Навчу ще… — злагіднів Богдан. — Мене ти не бійся. Кажи все, що думаєш. Але тільки на самоті. Мене ніяка більшовицька агітація не бере… З іншими — ні слова.
— Зрозуміло, друже Богдане. Можна запитати?
— Кажи.
— Проти кого воюватимемо?
— Проти німців і поляків.
— А поляки що? — здивувався Тарас. — Вони хіба за німців?
Богданове обличчя порожевіло від припливу крові, на лобі здулася вена. Він знову відчув у словах хлопця підступ, насмішку.
— Запам’ятай, друже Карась, в українців три вороги — німці, поляки, москалі-більшовики.
— Ого! До біса ворогів! А друзі?
— Америка, — не зразу і якось невпевнено відповів сотник. — Америка багата, сильна держава, вона нам допоможе.
Тарас кивнув головою, задумався на секунду й знову запитав:
— Друже Богдане, от я тут трохи не зрозумів вас. Скажімо так, серед українців теж є комуністи. Багато! То хто вони нам будуть — вороги, друзі?
— Вороги! — майже вигукнув Богдан. — Але українців ми перевиховаємо, зробимо свідомими.
— Це можна! — бадьоро погодився Тарас. — Дуже просто!
— А хто не захоче прийняти національну ідею, з тими в нас розмова буде коротка. Для таких у нас ес-бе є.
— Це що, наче гестапо?
— Ще краще.
Тарас засміявся.
— Ну, тоді діло піде! Будемо вішати чи розстрілювати тих несвідомих?
— Як трапиться…
— Я розумію, друже Богдане, що під рукою буде — мотузка чи рушниця. От потіха буде. У німців від сміху животи полопаються.
— Чому?