По живу і мертву воду

— Це ти правду кажеш, — неохоче погодився Богдан, — У поляків теж латинський алфавіт. — І тут же спохватився, хитренько блиснув очима. — А все-таки скажи, як ти зрозумів, яку хворобу написав лікар? Адже вони наші хвороби по-своєму називають.

— Знов за рибу гроші… — розсердився Тарас і закричав, наче перед ним був не сотник УПА, від якого багато в чому залежала його дальша доля, а тупоголовий учень. — Не розбирав я, кажу тобі! Не знаю я латини, не вивчав. І яка хвороба, не зрозумів. Я скопіював запис, ну, так би мовити, змалював його. Спершу на папері спробував, а потім уже на бланку. Зрозумів?

Богдан понуро кивнув головою.

— Ну, хвалити бога, — насмішкувато сказав Тарас. — Дійшло, нарешті, й до тебе…

Рушили. Сотник мовчав, думав про щось. Судячи з усього, він не образився й, можливо, не помітив того, що Тарас кричав на нього, як на хлопчиська. Що ж до Тараса, то він отямився й був незадоволений з себе, справедливо розсудивши, що з Богданом йому не слід розмовляти як рівний з рівним. Тарас навіть не міг зрозуміти, як це в нього вийшло. Очевидно, почуття мимовільної переваги над сміливим, але малограмотним сільським хлопцем виникло в нього поступово і непомітно й несподівано виявило себе. Ні, з сотником УПА треба поводитися обережненько.

— Ти скільки вчився в гімназії? — запитав Богдан невдоволено.

— У нас гімназій нема, середні школи вважаються, — лагідно пояснив Тарас. — Восьмий клас закінчив… — І м’яко, непомітно перейшов на шанобливе «ви». — А ви скільки?

— Я? Чотири зими в польську школу ходив, — з несподіваною злістю відповів сотник. — От і все! Думаєш, за Польщі нам, українцям, легко було вчитися? Чом би не так! Щоб мене вивчити, батькові довелося б усе поле продати, та й то б не вистачило. А нас у батька було четверо…

— Ну, звичайно, я вас розумію… — продовжував пружинити Тарас. — Умови не дозволяли.

— Це не те, що й вас! — не міг заспокоїтися Богдан. — У вас дітей до школи за вуха тягнуть. І — безкоштовно!

«Ось воно в чому справа… — промайнуло в Тарасовій голові. — Богдан надзвичайно самолюбивий. Слухаючи мою розповідь, він наче приміряв мої вчинки до себе: зміг би він усе так придумати й зробити, чи ні? Зміг би, крім одного — заповнити четверту графу, підробивши почерк лікаря. Для нього навіть сама думка про можливість такої підробки виключалася, а для якогось шмаркача — «совіта» ця операція виявилась зовсім легкою. Оце саме й «заїло» сотника. Грамота, видно, була його болючим місцем». І Тарас вирішив використати цю обставину для політико-виховної роботи.

— Так, так, — охоче погодився він. — У нас, у Радянському Союзі, навіть дурнів змушують учитися. Хочеш — не хочеш, а вчись. Нічого не вдієш. Такий закон для всіх— загальна, обов’язкова, безплатна середня освіта. — Хлопець насмішкувато чмихнув, ніби аж дивуючись з такої безглуздої системи, й підлив олії до вогню — Якби не війна, так оце мені в. Інститут довелось би вступати.