По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
У місті Бреслау, куди прибув ешелон, невільників помістили у величезних бараках розподільчого пункту східної робочої сили. Тут у Тарасовій голові виникла оригінальна ідея щасливого повернення на батьківщину. Він пронюхав, що декількох хлопців і дівчат після того, як вони пройшли всі комісії розподільчого пункту, відправляють додому. В чому справа? Звідки таке щастя? Тарас звірив кілька обхідних листів з листами щасливчиків і зрозумів, що справа в четвертій графі, заповнюваній медичною комісією. У тих, кого повертали додому, запис у цій графі було зроблено червоним чорнилом. Виник простий і цілком здійсненний план. Ешелони зі «східною робочою силою» прибували кожного дня, в бараках новоприбулі змішувалися з тими, хто сидів тут уже кілька днів. При такому безладді легко було, приєднавшись до новачків, одержати чистий бланк і знову обійти всі комісії, крім медичної, а четверту графу заповнити самому.
Виконання цього блискучого плану зірвалося через прикру, чисто технічну дрібницю — ні в кого в бараці не було червоного чорнила… Тарас здався не відразу. Чим можна замінити чорнило? У нього сяйнула думка — кров! Він розрізав шматочком скла палець і спробував. Але кров, висихаючи на папері, набувала якогось непевного, бруднувато-рудого кольору. А чорнило в ручці лікаря було яскраво-червоне з якимось отруйним відтінком. Тарас готовий був лікті гризти з досади, але так нічого й не придумав. Довелося визнати свою поразку.
Через день відібрали наймолодших, низькорослих, і слабосилих, вишикували їх на плацу перед бауерами, що приїхали вибирати батраків. Тарас іще з одним хлопцем потрапив до товстого німця в зеленому капелюсі з маленькою голубою пір’їнкою збоку біля шнурка. Німець ходив накульгуючи, із скрипом. Як виявилося, ногу він втратив під Верденом ще в першу світову війну, і вже чверть століття її замінював протез. На господаря не можна було особливо нарікати. Він не знущався з молоденьких батраків, не бив їх, як де» які його сусіди. За шість місяців вірної служби Тарасові припало від нього всього три ляпаси. Притому цілком заслужено. Годував, правда, бауер препогано — парена бруква, капуста, дві-три картоплини, шматочок хліба та жолудева кава, ледь забілена молоком і підсолоджена сахарином, — такий добовий раціон. Але картоплю батраки їли від пуза: крали з відер із варивом, приготованим для свиней. Картоплі для свиней бауер не шкодував. Звичайно, виходило негарно, а колишньому партизанові було просто-таки образливо жерти те, що призначалося свиням, але голод не тітка, змусив. Господар пробував накрити їх на цьому (здогадався, видно, від чого його батраки почали поправлятися), але не зміг, — скрип його протеза попереджував про небезпеку. В загальному цілком можливий був господар. Проте Тарас не завжди був задоволений з нього, і під кінець навіть почав його ненавидіти за його незлий, лагідний характер.
Тарас не втрачав надії на те, що йому вдасться виконати план, який зірвався тільки тому, що в нього не виявилося під рукою кількох крапель червоного чорнила. Але для цього треба було знову потрапити на розподільчий пункт. Тарасова макітра зварила. Відразу ж, як тільки бауер привіз їх до себе, хлопець почав грати роль старанного й полохливого роззяви. Для цього талану в нього вистачило. Все відбувалося так природно, що підозріння не могло виникнути. Явна готовність батрака виконати будь-який наказ господаря підкуповувала й роззброювала. Тарас намагався догодити бауеру з усієї сили. Здавалося, він з льоту ловив бажання господаря й намагався виконати їх якомога швидше. Отут і почалося. Ненароком зачеплене й перевернуте відро з водою або їжею для свиней — це сущі дрібниці. Тут великого розуму не треба. А от змусити сумирного коня відчайдушно брикатися, коли його запрягають у воза, зуміти самому заплутатися в віжках ногами й полетіти сторч під колеса воза або впасти разом з драбиною, будучи вже на верхньому щаблі, з мішком крейди на плечах і постати білою гіпсовою фігурою перед господарем, що ледве встиг відскочити вбік, — це вже вимагало неабиякої майстерності. Кожного дня щось. траплялося. Бауер за голову хапався, лаяв недотепу-батрака, використовуючи, весь свій запас лайливих слів, з яких «йолоп» було найніжнішим, а часом таки й сміявся. А Тарас після кожної вдалої витівки ходив наче в воду опущений, пригнічений безперервними невдачами.