По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Майже, сім місяців довелося Тарасові випробовувати терпіння господаря. На лихо, до його атракціонів почали звикати й ніби аж чекали, чим ще він потішить публіку. Тоді, з відчаю, Тарас вирішив устругнути щось надзвичайне. Два дні возив він у поле спеціальним візком з бочкою гноївку. Працював на совість — комар носа не підточить. Та коли цю роботу було закінчено, виявилося, що він полив дорогоцінним добривом не поле господаря, а чужу ділянку. Помилився… Це був його коронний номер. Тут терпець бауера урвався. Зопалу він вліпив батракові ляпаса, а наступного дня відвіз до міста, щоб обміняти на іншого, розумнішого.
Тарас з’явився в знайомому бараці у всеозброєнні: він мав чорнило не лише червоне, а й зелене, синє, чорне — підготувався до будь-якого чорнильного варіанту. Далі все йшло як по маслу, й він став власником відпускного свідоцтва. Все було б «гут» і «ауфвідерзейн», якби не підвели Тараса його доброта й запаморочення від успіхів. Впав йому в око хлопчина в бараці, і він вирішив прихопити його з собою. У хлопця знайшлася дівчина. Тарас оформив і її обхідний листок. Дівчина попросила за подругу. Зробив і тій. Тут до нього відразу дві, просять, благають. Тарас зрозумів, що насувається лихо, треба терміново ліквідувати «канцелярію». Відмовив навідріз, пішов викидати в туалет каламарі з чорнилом, але по дорозі його перехопив здоровенний похмурий хлопець, ткнув під ніс кулачище з татуїровкою — серце, пробите кинджалом, і напис: «Нема щастя на землі», — і сказав півголосом: «Тільки про себе дбаєш, шкура? Давай червоне чорнило, а то зараз же продам німцям». Довелося віддати. На щастя, вже набралася велика група з відпускними квитками, і їх відправили. «Ауфвідерзейн, Дойчлянд, бодай тебе вік не бачити…» Але на душі в Тараса було неспокійно — гуляє каламар по бараці, а в ньому червоного чорнила багато… Обов’язково попадуться, дурні. Відпускні свідоцтва наче гроші паперові — номерні. Німці перевірять папери й дадуть услід утікачам телеграму: тих, у кого свідоцтва з такого номера по такий, затримати й під конвоєм відправити назад. І — привіт на батьківщину! Йому, як головному призвідникові, концтабору не минути. Вирішив відразу ж за Шепетівкою зійти з поїзда. Там — ліси, а коли ліси — знайдуться й партизани.
До вузлової станції Здолбунів доїхали без пригод.
По дорозі в них кілька разів перевіряли документи, але пронесло, ніяких причіпок. У Здолбунові поїзд загнали на запасну колію. Стоянка передбачалася довга, й Тарас пішов на базарчик недалеко від станції. Він знав, що поїзди йдуть повільно й дорога буде довга, голодна, тому завчасу підготувався до неї. Ще працюючи в бауера і одержуючи в нього півмарки на місяць, він негайно обертав цю мізерну суму в більш цінну валюту купував у сільській крамничці камінці для запальничок. В Німеччині цього добра хоч греблю гати, а на Україні за такий камінчик, ледь-ледь більший від макового зернятка, селяни давали картопляник або шматок макухи, не торгуючись. Отаким нехитрим способом можна вирішити продовольче питання, якщо в тебе голова, а не качан капусти на плечах.
Хлопець повертався з картопляниками за пазухою і, тільки вигулькнувши з-за рогу вокзального будинку, побачив, що всю їх компанію ведуть пероном гітлерівські жандарми. Тарас негайно обернувся на сто вісімдесят градусів і дав драпака. І тут, пробігаючи повз базарчик, він влип у надзвичайно дурну історію — його прийняли за якогось хлопця, що вкрав у тітки кошик з яблуками. Кінчилося тим, що Тараса засудили до шести місяців ув’язнення й посадили в ровенську в’язницю. Знову з вогню та в полум’я. Але все ж в’язницю — кримінал, як її тут називали — не зрівняти з концтабором. На роботу ганяли рідко, ув’язнені були з цих країв і одержували передачі з дому. Дещо перепадало й Тарасові — дядьки любили слухати його байки. Він не досидів свого строку тому, що у в’язниці почалася чистка, і молодих арештантів, засуджених за дрібні провини, відправляли на роботу до Німеччини. Тут знову появився на світ божий відпускний білет Тараса, що зберігся в його справі. Лікарка на біржі праці глянула на запис у четвертій графі й обурилася: «Куди ви сунете цього? Позаражає всіх. У нього ж туберкульоз у відкритій формі». Тарас опинився на волі. Далі все відбувалося на Богданових очах.
Тарасова розповідь справила на сотника величезне враження, одначе в нього з самого початку виник сумнів у її правдивості. Спершу Богдан недовірливо оглядався на хлопця, говорив суворо «Брешеш!», «Не вірю!», а коли його розібрало і він почав душитися від сміху, то вже не заперечував, а тільки повторював захоплено: «От брехун так брехун, таких я ще не бачив», «А щоб ти пропав, холера, а не хлопець!»